Читати книгу - "Лісовий смуток, Герцог Фламберг"

Вечірнє небо було розлите ніжною блакиттю, як очі коханої. Місяць, схожий на срібний диск, висів над верхів'ями дерев, відкидаючи на землю сріблясті плями світла, ніби хтось розсипав по лісу перлини. Тіні від дерев танцювали на землі, створюючи химерні візерунки, що нагадували казкові істоти. Саме в цей час Марко побачив її – Лесю.

Вона стояла на узліссі, освітлена м'яким місячним сяйвом. Її біла сукня, прозора, як крило метелика, виблискувала в місячному світлі, наче тканина з павутини і роси. Здавалося, вона світиться зсередини, як маленька зірочка, що впала з неба. Її волосся, кольору стиглої пшениці, спадало на плечі хвилястими пасмами, мерехтячи, мов струмені річки під місячним промінням. Кожне пасмо волосся було ніби окремою нотою в мелодії вечора, а в цілому вони створювали чарівну симфонію.

Вітер легко торкнувся її сукні, піднявши її легкий подол, і на мить оголив витончені щиколотки. Вона стояла, заплющивши очі, ніби вбирала в себе всю красу ночі. Її обличчя, освітлене місяцем, було спокійним і прекрасним, як образ з давньої легенди. Здавалося, вона була не з цього світу, а скоріше феєю з лісової казки.

Марко зачаровано дивився на неї, не в силах відвести погляд. Його серце забилося частіше, а в душі розквітли ніжні почуття. Він зрозумів, що ніколи раніше не бачив такої краси.

×××

Леся танцювала на галявині, оточеній квітами, що світилися в темряві, наче маленькі зірки. Кожен її рух був наповнений грацією і легкістю метелика, що порхає над квіткою. Її сміх, гучний як дзвіночок, розносився лісом, відгукуючись у серці Марка. Дух лісу, зачарований її красою, наблизився до неї. Його тінь, прозора і мерехтлива, лягла на траву поруч. Він чув, як його серце, яке давно вже не билося, відгукується на її присутність. Це було дивне почуття, суміш подиву і захоплення. Ніби старе дерево, що проросло корінням у землю, раптом відчуло весняний вітерець.

"Хто ти?" - шепнув він, його голос був схожий на шелест листя. Слова виривалися з його невидимих уст з легкістю пушинок, що летять у повітрі.

Леся зупинилася і обернулася до нього. Її очі, кольору лісової фіалки, випромінювали тепло і мудрість. Вони були такі ж глибокі і таємничі, як ліс, в якому вона танцювала. "Я Леся," - відповіла вона, її голос був м'який і мелодійний, як спів солов'я. "А ти хто?" Її погляд ковзнув по його прозорій фігурі, і вона ледь помітно посміхнулася.

"Я дух цього лісу," - відповів Марко. Його голос був сповнений гордості і ніжності. "Мене звуть Марко." Він зробив крок вперед, і трава під його ногами ледь колихнулася. "Я бачив тебе багато разів, Лесю. Ти найкрасивіша квітка в цьому лісі."

Леся посміхнулася ще ширше. "Дякую, Марко," - сказала вона. "Я часто приходжу сюди, щоб танцювати під місяцем. Ти перший, хто бачить мене." Вона знову закружляла в танці, а її сміх розливався по лісу, наповнюючи його радістю.

Марко дивився на неї, захоплений її красою і грацією. Він відчував, як його серце, хоч його і не було, сповнюється теплом. Він зрозумів, що знайшов те, чого так довго шукав – друга, з яким можна поділитися своїми відчуттями і спогадами.

×××

Між ними зав'язалася розмова, яка тривала до світанку. Марко розповідав Лесі про своє життя, про те, як він потрапив у цей ліс і чому залишився тут. Його голос, сповнений меланхолії, лунав у тиші лісу, як шелест опалого листя. Він розповідав про свої полювання, про свої мрії, про день, коли його життя круто змінилося. Леся слухала його, зачарована його історією, її очі сяяли від співчуття.

Леся, в свою чергу, ділилася з ним таємницями лісу, розповідала про древніх богів і міфічних істот, які колись населяли ці землі. Її голос, ніжний і мелодійний, нагадував спів русалки. Вона розповідала про духів дерев, які охороняли ліс, про водяних, що жили в озері, про лісовиків, які грали на сопілках серед густих заростей. Марко слухав її з відкритим ротом, не вірячи своїм вухам.

Вони проводили разом безліч годин, блукаючи лісовими стежками, спостерігаючи за життям його мешканців. Марко показував Лесі найкрасивіші місця в лісі: таємничі печери, освітлені мерехтливими кристалами, прозорі озера, в яких відбивалося небо, гігантські дуби, яким було кілька століть, з їхніми могутніми корінням, що впивалися в землю. Леся ж розповідала йому про властивості трав, які могли зцілити будь-яку рану, про звичаї лісових тварин, які жили в гармонії з природою.

Їхнє спілкування було сповнене довіри і тепла. Вони розуміли один одного без слів, відчуваючи думки і почуття один одного. Коли Марко відчував смуток, Леся заспівувала йому колискову, і його душа заспокоювалася. А коли Леся сумувала за своїм домом, Марко обіймав її невидимими обіймами, зігріваючи її своєю присутністю. І з кожним днем їхня дружба міцнішала, переростаючи в щось більше. Це було почуття, яке не можна було описати словами – це була єдність двох душ, двох сердець, що билися в унісон.

Вони стали нерозлучні. Разом зустрічали світанки, спостерігаючи, як перші промені сонця пробиваються крізь густу крону дерев. Разом ходили під місяцем, милуючись його сяйвом, що відбивалося в їхніх очах. І кожен день, проведений разом, був для них найщасливішим днем в житті.