Читати книгу - "Лісовий смуток, Герцог Фламберг"

Їхнє щастя, прозоре і крихке, як павутинка, тривало недовго. Спокій лісу було порушено гучними звуками, що розірвали тишу, мов грім серед ясного неба. З глибини лісу доносилися удари сокир об дерево, дзижчання пил і грубі, жадібні голоси людей. Це було, наче раптово прокинувся дикий звір, порушуючи спокій лісової обителі.

Марко і Леся, відчуваючи наближення небезпеки, піднялися над лісовою полянкою. Їхні серця завмерли від тривоги. З-за крон дерев з'явилися люди з сокирами та пилами, їхні обличчя були спотворені жадобою наживи. Вони рухалися, як зграя лісових мурах, спрямована до єдиної мети – знищення лісу. Ця картина наповнила серце Марка гострим болем, ніби хтось пробив його лезом. Він бачив, як під ударами сокир падають могутні дерева, як розривається на шматки лісова підстилка. Це було жорстоке видовище, що розривало душу.

"Вони не розуміють," – прошепотіла Леся, її голос тремтів від страху і відчаю. Сльози котилися по її щоках, мов дощ по вікнах. "Вони хочуть знищити наш дім, наш прекрасний ліс." Її очі були сповнені туги і безсилля.

Марко подивився на неї, його очі виражали глибоку печаль. "Ми повинні їх зупинити," – сказав він рішуче, хоча його голос звучав хрипко від хвилювання. "Ми не можемо дозволити їм знищити все, що ми любимо." Його прозора фігура на мить стала яскравою, як полум'я. Він відчував, як в його серці зароджується гнів, гнів на людей, які не цінують природу.

Леся кивнула, витираючи сльози. "Але як? Ми такі безсилі перед ними." Її голос був тихим, але в ньому звучала рішучість.

Марко замислився. Він знав, що сам він не зможе зупинити цих людей. Але він також знав, що не може просто стояти осторонь і спостерігати за руйнуванням свого дому.

"Ми повинні спробувати," – сказав він нарешті. "Ми закличемо на допомогу всіх духів лісу. Разом ми зможемо їх зупинити.”

×××

Разом вони спустилися з поляни і наблизилися до людей. Марко спробував достукатися до їхніх сердець, показати їм красу лісу, яку вони так безжально руйнували. Він нагадав їм про птахів, які співають у кронах дерев, про звірів, що знаходять притулок у його тіні, про тисячі комах, які живуть у його грунті. "Погляньте навколо!" – вигукнув він, його голос наповнився відчаєм. "Це не просто дерева, це цілий світ, повний життя!"

Але люди не хотіли слухати. Вони були засліплені жадобою наживи, їхні вуха були заглушені шумом пил і ударами сокир. "Замовкни, лісовику!" – крикнув один з чоловіків, найбільший і найгрубіший з усіх. Його очі були холодними і бездушними, як у дикого звіра. "Нам потрібна деревина, а не твої казки." Інші лісоруби загомоніли у згоді, їхні голоси були грубими і глухими, як гуркіт грому.

Розлючений, Марко спробував викликати вітер, щоб відігнати людей. Він зосередив усі свої сили, уявляючи, як потужний вітер зриває каски з їхніх голів і розкидає їх по лісу. Але його сили були обмежені. Вітер піднявся, але був занадто слабким, щоб протистояти силі людей.

Леся ж почала співати сумну пісню, наповнену тугою і відчаєм. Її голос проникав у серця людей, як гострий ніж. Вона співала про красу лісу, про його значення для всього живого. Її голос був таким проникливим, що навіть найзатятіші лісоруби на мить зупинилися, зачаровані мелодією. Але їхня жорстокість взяла гору. Вони знову почали працювати, намагаючись заглушити її спів гучним шумом.

Марко і Леся бачили, що їхні спроби марні. Люди були занадто засліплені жадобою, щоб почути їх. Вони відчували безсилля і відчай.

"Що нам робити?" – прошепотіла Леся, її голос тремтів.

"Я не знаю," – відповів Марко, його очі були сповнені туги. "Можливо, як я говорив раніше, ми повинні звернутися за допомогою до інших духів лісу.”

×××

Дерева падали одне за одним, як солдати на полі бою, з глухим, болісним тріском. Кожне падіння було ударом по серцю Марка і Лесі. Ліс стонав від болю, його зелені шати розривалися на шматки, оголюючи рани, що кровоточили соком. Світло пробивалося крізь прогалини в кронах, створюючи химерні візерунки на землі, що нагадували плями крові.

Марко і Леся могли лише спостерігати за цим безсиллям. Їхні очі були широко розкриті від жаху, а серця стискалися від болю. Вони відчували себе безпорадними, як маленькі комахи перед стихією. Кожне падіння дерева було для них особистою трагедією, ніби гинув їхній друг, їхній родич.

"Це не може тривати вічно," – прошепотіла Леся, її голос тремтів від відчаю. Вона обійняла Марка, шукаючи в його обіймах втіхи.

Марко подивився на неї, його очі були сповнені гніву і відчаю. "Ми повинні щось зробити," – промовив він крізь стиснуті зуби. "Ми не можемо просто стояти і дивитися, як руйнують наш дім."

"Але що ми можемо зробити?" – запитала Леся, її голос був ледь чутний.

Марко замислився. Він знав, що їхні сили обмежені, але він не міг змиритися з такою безпорадністю. "Давай все ж спробуємо закликати на допомогу всіх духів лісу," – сказав він утретє за сьогодні. "Можливо, разом ми зможемо зупинити їх."

Леся кивнула. Вона розуміла, що це їхній останній шанс. Вони зімкнули очі і почали кликати на допомогу духів лісу. Їхні голоси злилися в єдину мелодію, що розносилася по лісі, як крик про допомогу.

Вітер підхопив їхні слова і поніс їх далі, до найвіддаленіших куточків лісу. Дерева зашелестіли листям, ніби відповідаючи на їхній заклик. А в глибині лісу, в темних, таємничих місцях, прокинулися древні сили.