Читати книгу - "Геловінська історія, Ніка Цвітан"

Відкриваю двері й завмираю. Переді мною має бути коридор, а я бачу невелику галявинку, а далі – ліс. Я сплю? Струшую головою, мене хитає і я переступаю поріг. 

В ту ж мить двері позаду мене з гуркотом закриваються і я опиняюся на галявині. Що це? Щипаю себе за руку. Ой! Боляче! Отже, точно не сплю.

Куди ж я втрапила і як мені повернутися назад? Дивлюсь на годинник – двадцять три дванадцять. А тут світить сонце. Це як розуміти?

На галявині зелена трава, квіти. За кілька метрів – ліс, який стоїть стіною. Ніде нікого немає й страху в мене чомусь немає. Вирішую рухатися вперед, але як не заблукати й повернутись назад?

Тут в голову приходить згадка про «нитку Аріадни». Знімаю кардиган, в якому так і сиділа цілий вечір, і відпорюю один рукав. Знову одягаю, хоч і без одного рукава.

Знаходжу кінець нитки, прив’язую до дерева на краю лісу й починаю заглиблюватись в ліс, поступово розпускаючи рукав. В лісі досить світло, потрапляю на широку стежину і йду по ній.

Досить швидко стомлююся й присідаю на камінь. Нитку тримаю в руці. Чую позаду себе шурхіт, оглядаюся й мимоволі сповзаю з каменю.

Переді мною пара великих вовків. Починаю прощатися з життям, але помічаю, що вони не кидаються до мене, а зупинилися й голови схилені до землі.

- Ану геть! - Кричу їм і вони відступають далі, але залишаються за деревами.

Помічаю, що їх там більше стає. Вирішую повернутись назад по нитці. Підіймаюсь й повільно відступаючи, змотую нитку на клубок. Позиркую на вовків. Вони залишаються на місці.

Коли майже доходжу до галявини, бачу, що біля дерева, на яке я прив’язала нитку, стоїть молодий, фізично розвинений чоловік й нахабно посміхається.

 Він дивиться на мене й немов очікує, коли я наближуся до нього. Ще один нахаба. Наче мені закидонів Олега мало.

Позаду чую біг багатьох ніг, оглядаюсь й вкриваюсь холодним потом. Просто на мене біжить зграя великих вовків. Присідаю й охоплюю себе руками.

Але вовки пробігають повз мене й зупиняються біля чоловіка. Закриваю долонями обличчя, щоб не бачити як вони на нього накинуться, але чую зовсім неймовірне. Розмову!

Розплющую очі й відкриваю від подиву рота. Я таке лиш у фентезі читала. Замість зграї вовків там стоять молоді хлопці на шанобливій відстані від чоловіка, якого я бачила.

Розумію, що він для них вожак чи керівник, не знаю як правильно в них називається. Чоловік знову з нахабною посмішкою робить крок до мене.

Між нами метрів тридцять і я не знаю, що мені робити. Розумію, що від них я не втечу. А персонаж, який до мене наближається мені не подобається.

«От, якби він зашпортався і впав», подумки бажаю й уявляю як він носом впаде в землю. І це здійснюється! Не встигаю ніяк зреагувати.

Різкий холодний потік повітря раптово збиває моє дихання й вириває незадоволений рик з вуст чоловіка, що лежить на землі майже переді мною. Він смикається до мене, але не встигає.

Зверху наростає шум крил й мене зненацька хтось підхоплює в повітря й саджає на свої коліна й щільно притискає мене до своїх грудей.

Різко набираємо висоту й до моїх вух лише долітає вовче завивання.

 Повертаю голову й бачу привабливого чоловіка, з довгим волоссям. На його вустах втомлена усмішка. Ловлю себе на тому, що мені зовсім не страшно.

Ми сидимо на спині не то птаха, не то кажана досить великих розмірів. Чоловік нахиляється до мого вуха й тихо шепоче, обпікаючи подихом мою шию.

- Ну й побігав я в пошуках тебе, - він легко торкається губами моєї щоки. – Ледь встиг, - додає.

- Хто то був? – вказую головою вниз.

- Перевертні-ізгої, - різко кидає він.

- Це як? – не зовсім розумію.

- В різних племенах перевертнів були такі особини, які свідомо порушували прийняті закони, при цьому наражали на небезпеку представників своїх племен. – Він робить паузу.

- І що? – мені не терпиться почути продовження.

- Їх виганяли. А тепер всі вигнанці об’єдналися й обрали собі вожака. А він любить час від часу з людськими дівчатами «бавитися», - розповідає й притискує мене міцніше до себе.

- В них, що своїх самиць не вистачає? – дратуюсь від почутого.

- Не вистачає.

- Куди ми летимо і як тебе звати? – кидаю на нього погляд через плече.

- Мене звати Неос. Я син правителя Аксії. Незабаром батько планує передати мені управління країною, тому я маю одружитися, - відчуваю, який він напружений в очікуванні моєї реакції.

- І хто твоя наречена? – вихоплюється в мене швидше, ніж встигаю подумати.

- Ти, - він занурюється обличчям в моє волосся.

- Але ж я тебе не знаю. У мене своє життя, - намагаюсь протестувати, але не встигаю нічого додати, як ми опиняємось перед палацом.

Стаю на ноги й оглядаюсь на Неоса. Він на голову вище від мене, широкоплечий. Однією рукою легко пригортає мене до себе, я не протестую.

 Ми підіймаємось сходами до палацу. У мене відчуття, що все відбувається не зі мною. Заходимо у велику залу, де нам назустріч виходить не молода пара. Вони тепло вітають нас й запрошують до святкового столу.

- У вас свято? – запитую їх.

- Так. Мій син привів наречену. Завтра буде ваше вінчання, - широко посміхається мені імператор.

- Я не давала згоду стати дружиною вашого сина, та й пропозицію він мені не робив, - я хочу повернути собі своє життя, а не тут застрягнути.

- Ти одягла на свій пальчик мою каблучку, отже погодилась, - Неос усміхається мені, тримаючи мене за ліву руку.

- Яку твою каблучку? – дивуюсь сказаному.

- Ось цю, - він підносить мою руку мені до обличчя і я з подивом помічаю, що в мене на пальці не моя каблучка. Схожа, але інша. От чому вона мені щільніше на палець сіла. І замість фіаніту – діамант.

- Ти зробив це обманним шляхом, - намагаюсь стягнути каблучку з пальця, але вона не піддається. – І вона на лівій руці, - фиркаю.

- А в нас якраз шлюбні каблучки на лівій руці носять, - лагідно пригортає мене до себе Неос.