Читати книгу - "Геловінська історія, Ніка Цвітан"

Дивлюсь хлопці перемістились до фуршетного столу. На ньому чомусь появились пляшки зі спиртними напоями, хоча нам заборонили їх. За їхніми спинами й не видно всім, як вони випивають. Керують мажори.

Хто б мені пояснив, що тут відбувається. Щось не так. Згинаю голову в задумі й кидаю погляд на носки свого взуття. Ой, мамочки, я ж у своїх чорних кросівках, а маю бути в туфлях на високих підборах.

Таке взуття мені необхідне для участі в одному з наступних конкурсів, де дівчата мають бути на підборах. Й Оксанка з великим «ліхтариком Джека» запізнюється.

Підхожу до інших ведучих і попереджаю, що піду за туфлями й піджену Оксану.

Швидко піднімаюсь на свій третій поверх, заходжу зі сходового майданчика в коридор й ноги терпнуть. В протилежному кінці коридора біля балконних дверей боком стоїть Олег й тримає в руках запалену цигарку. Видно, що він нетверезий, його похитує.  

На фоні темного вікна при поганому освітлені коридору, його вигляд не обіцяє щось хороше. Різко зупиняюсь, він оглядається на звук моїх кроків й бачу як на його обличчі розповзається недобра посмішка.

Між нами трохи більше ніж двадцять метрів. Швидко обертаюся й біжу вниз східцями, чую його тупотіння по коридору позаду.

Розумію, що можу не встигнути добігти до першого поверху, тому вирішую забігти на другий поверх, тим більше, що там може бути Оксана.

Перед тим, як забігти в коридор, б’ю долонею по вимикачу й вимикаю світло в коридорі. Забігаю й стаю одразу за дверима, притулившись спиною до стіни, ще й рота затискаю рукою.

Моє серце калатає так гучно, що здається чутно на весь коридор. Вся моя увага прикута до дверей ліворуч від мене й бачу як на поверх швидко заходить Олег, робить кілька кроків у темряві й зупиняється.

Вже хочу вислизнути за його спиною, підіймаю погляд перед собою й ледь ковтаю скрик.

В протилежному кінці коридору на підвіконнику стоїть наш великий «ліхтарик Джека» із запаленою всередині свічкою. Видовище не для слабких, якщо несподівано побачити й не знати, що то таке.

Крім того через скло балконних дверей, в тьмяному світлі вуличних ліхтарів видно почеплений на мотузці білий халат. Але те, що це халат, причеплений за «плечики» й капюшон, я знаю, а Олег – ні. Це халат Оксани.

Вітер розхитує той халат. Виглядає так, ніби білий привид в капюшоні хоче зайти через балкон у приміщення.

- Мамо рідна! – Вигукує хлопець й тихенько задкує, шаркаючи ногами.

В цей час лунає скрип дверей, які відкриваються з боку від балкона, чутно якийсь рух й Олег зривається з місця та втікає з поверху.

- Точно відьма! – Чути його вигук й тупіт ніг по східцях.

- Який це дурень світло вимкнув, - незадоволено бурчить хтось з кінця коридору голосом Оксани.

- Почекай, зараз ввімкну, - відмираю нарешті я й вмикаю світло.

- А що тут відбувається? – Дивиться на мене великими очима дівчина.

- Потім розкажу, - ледь не відмахуюсь від неї. – А ти можеш почекати, поки я туфлі з кімнати візьму, а тоді піду попереду тебе.

- Гаразд, - погоджується Оксана.

Вниз я спускаюсь першою, киваю іншим ведучим і ми вимикаємо світло. В повній темряві рухається великий «ліхтарик Джека» зі свічкою всередині. Виходить на середину й починає повертатись.

В приміщенні так тихо, що чути подихи присутніх. Потім ми вмикаємо світло й всі бачать Оксану, яка тримає в руках той ліхтарик.

«Уууххх», проноситься полегшений видих. Видно, що декому ми сьогодні нерви полоскотали. Ну, на те й Геловін. А Олега ніде не видно, як й інших мажорів.

Після закінчення свята ми з дівчатами в кімнаті накриваємо на стіл, щоб повечеряти. За вечерею розповідаю про Олега та як він злякався «ліхтарика» та  «привида».

Дівчата ржуть від душі.

- Повірив у відьом й іншу муть! – регочу, аж сльози виходять на очі.

- Ага, мали появитися чаклуни й забрати його до себе, - підтримує мене Таня.

Раптово серед вечері знову зникає світло. Стає темно. Всі замовкають, а я відчуваю, як чиїсь теплі долоні торкаються моїх пліч і зникають.

Світло з’являється й ми полегшено видихаємо.

- Щось із електрикою сьогодні не те, - з обличчя Яни поступово зникає тривога.

- Так, схоже на поломку, - підхоплює Марина.

- Я розумію, що може бути стрибок напруги, неполадки з проводкою, щось там ще, тому світло під час свята зникло й появилося. А от як пояснити, що свічки самі загорілися? – Юля обводить нас уважним поглядом.

- Точно. Погаснути від вітру свічки можуть, а як загорілися? Ще й всі одночасно? – тривога знову гніздиться на обличчі Яни.

- А звідки вітер взявся в закритому приміщені, аж цікаво, - задумливо тягне Таня.

В кімнаті повисає напружена тиша. Ми мовчки переглядаємось.

- Так, дівчата, припиніть, - обриваю наші роздуми. – Це якась хімічна сполука була задіяна. Є такі, що самозаймаються.

- Завтра розпитаємо нашого старосту, - киває головою Марина.

- А й справді, - посміхається Яна, - щось він дуже швидко оговтався.

Настрій знову підіймається. Починаємо згадувати різні цікаві історії, які траплялися в нашому житті на Геловін. Засиджуємось за північ.

Дівчата йдуть на перший поверх, де в нас душові, а я ще затрималась в кімнаті. Раптом чую з-за дверей «Катю» й голос такий знайомий, наче я його десь чула.