Читати книгу - "Будинок з дивами, Юлія Рудишина"

Коли я була малою, бабуся полюбляла баяти нам з сестрами всілякі казочки – але не звичайні, які розповідали онукам інші старенькі, про принцес чи лицарів… Вона розповідала про привидів, лісових духів, що живуть у хащах, про русалок та водяників, злого Перелесника, що приходить до вдовиць вогненним змієм… а ще про дів-Громовиць. Немов це войовничі діви, що мчать на своїх колісницях понад хмарами та несуть з собою зливи. А блискавиці – то їх стріли, котрі пускають вони на землю, щоб вбивати злих духів та чортів. Багато історій знала бабуся, а ось про духів Карпат я особисто полюбляла саме цю.

І ось в такий день, коли темрява впала несподівано та хижо, сховавши за дощем навіть яблуні в садку, я готова була повірити і в Громовиць, і в кого завгодно.

А чудернацька парочка в старовинному одязі якимось дивом встигла добратися до маєточка до зливи і зараз озиралася у вітальні, тихо перемовляючись між собою та кидаючи на мене дещо допитливі погляди, котрі я зовсім не могла зрозуміти. Виглядали ці люди як з минулого – червоне довге плаття старої леді було з мереживними манжетами та коміром, а туфлі та сумочка взагалі як у фільмах тридцятих років. Товстенька, з буклями, з ласкавим поглядом та усмішкою на тонких губах, ця бабця так оглядала все, немов щось шукала. Більш за все зацікавило її дзеркало. Її чоловік, зодягнений в смішний клітчатий костюм, тримав у руках справжній лорнет. Марія та Станіслав Керни – так вони представились, чомусь дуже здивувавшись, коли двері відчинила саме я.

- Раніше тут оберталась пані Катерина, вона не попереджала, що її не буде, - трохи спохмурніла жінка, але потім, про щось пошепотівшись з чоловіком, все ж зволила переступити поріг. До того ж якраз в ту мить зайшли хмари і почався дощ.

- Я тут тимчасово, пані Катерина попросила подивитись за будинком, поки вона у від’їзді, але… - на мить я завмерла стовбуром – мені здалось, що на місці дзеркала з’явились дивні дерев’яні двері з візерунком у вигляді листя. Моргнула – і видіння пропало. Що це за трясця така відбувається? Чи мені вже до лікаря треба?..

- Ах, ну якщо пані Катерина попросила… - Гостя поглянула на свого чоловіка з усмішкою. – Тоді зрозуміло… Як тебе звуть, дівчино?..

- Ярослава, - повторила я, хоча вже представлялась, коли відчинила двері, та кинула розпачливий погляд у вікно, де стояв суцільною стіною дощ. В таку погоду я від своїх гостей ніяк не позбавлюсь. А якщо враховувати, що вже вечір, то треба думати, чим їх нагодувати та де покласти. Будинок, звичайно великий, але… Але залишатись під одним дахом з цими диваками не дуже хотілось. Хто його зна, що це за люди.

Наверху, на горищі, щось заволало та гепнулось, потім роздавсь дзвін – немов хтось розбив кришталь. І дуже гучно заверещав кіт. Я підняла очі вгору, намагаючись залишатися спокійною.

Звідкіля тут кіт?.. Заліз, поки я ходила гуляти в ліс зранку? Здається, я могла залишити кватирки відчиненими, щоб провітрити…

- У вас є кіт? – здивовано спитала Марія, наче  навіть збліднувши. – Це, звичайно, цікаво, але хіба не казала вам пані Катерина, що в цьому будинку не можна тримати тварин? Це… небезпечно. Для них самих… Та й вам буде клопіт. Ніхто не знає, куди він вас приведе…

- В мене немає ніякого кота! - Я була сама ввічливість, але щось вже трохи занадто для одного дня. – Певно, приблудився.

- З лісу? – пирхнув Станіслав, знов переглядаючись з дружиною.

- Можливо, з села… Немає різниці, - трохи різко відповіла я та пішла до сходів на горище, щоб зігнати звідти кота. А потім вже подумаю про вечерю. Можливо, серед запасів пані Катерини є щось, щоб приготовати на скору руку.

Коли я вилізла під стріху, то від пилюки ледве дихала – здавалось, тут ніколи не прибирались. Старі ганчірки, крісло-качалка, якісь шляпки та коробки, сундук зі старими речами… розбита люстра… Певно, бешкетник її звідкілясь штурхнув, і саме цей звук ми й почули внизу.

Кота я не знайшла, тільки вся вимазалась та порізалась об якийсь уламок – і кров пішла дуже сильно, довелось дістати з сундука якусь стару кофтинку та відірвати від неї трохи тканини, щоб перемотати руку. Поки я займалась ранкою – у невеличке віконце заглянуло сонце. Я радісно підскочила до вікна і завмерла від переляку, дивлячись на широку вулицю з ліхтарями та невеличкими будинками з червоними високими стріхами та квітучими палісадниками. Мальоване містечко, як з дивовижної фантастичної картини.

Деякий час я мовчки дивилась з вікна на всю цю красу, намагаючись дати собі хоч якусь відповідь, що це може бути.

Навкруги був ліс.

Тільки ліс – і нічого іншого! Ніяких будиночків. Ніякого містечка!

Може, я сплю? Заплющила очі, вщипнула себе за руку, але коли знову подивилась у віконце – нічого не змінилось. Сонце заливало яскравим бурштином вулицю та зелені галявини біля домівок. Де не де поспішали кудись уквітчані барвінком чи лілеями дівчата в довгих спідницях та білих блузах з пишними рукавами… Майоріло вдалині фіалково-синє марево, немов казковий туман.

- Я просто дуже міцно сплю, - сказала самій собі і направилась до сходів. – Або впала та вдарилась головою. Ось і мариться всяке.

Але коли я злізла з горища, вся в пилюці та з перемотаною рукою, дивного подружжя не було. Немов вони і справді тільки наснилися. Або провалилися крізь землю.

А за вікнами вітальні не виявилось, звичайно, ніяких будиночків, сонця та палісадників – тільки дощ та сіра імла, через яку виднілись стовбури дерев.