Читати книгу - "Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті"

– Що, мадемуазель, не любите бджіл із осами? Вони вас були покусали, еге ж?

– Ні… але терпіти не можу, коли вони ось так проносяться повз са́ме обличчя.

– Як кажуть у вас, англійців, «бджола у чіпець»[6].

Але тут якраз принесли коктейлі. Тож ми всі здійняли келихи і обмінялися звичними пустопорожніми фразами.

– Мене, власне, чекають на коктейль усередині, – зауважила міс Баклі. – І вже, гадаю, дивуються, куди я поділася.

Пуаро прокашлявся й відставив свій келих.

– Ех, мені б чашечку доброго, духмяного шоколаду, – промурмотів він. – Але в Англії його не варять. А втім, тут є і деякі дуже милі традиції. Взяти молодих панянок – вони то знімають, то надягають свої капелюшки… і то так легко… так граційно…

Дівчина витріщилася на нього.

– Про що ви? А чом би й ні?

– Ви питаєте, бо юна, мадемуазель, геть-зовсім юна. А для мене видається природним носити високу й укладену зачіску – таку, щоб капелюшок тримався на шпильках – là… là… là… et là[7].

І він чотири рази зловісно проштрикнув повітря.

– Але ж це страх як незручно!

– Ще б пак! – видобув Пуаро. Жодна мучениця-жінка не вклала б у ці слова більшої пристрасті. – Коли дув вітер, це були сущі тортури – і починалася мігрень.

Стягнувши з голови свого простого фетрового крисатого капелюшка, міс Баклі кинула його додолу поруч себе.

– Ну а тепер ми робимо ось так, – сказала вона, розсміявшись.

– І це розсудливо й чарівно, – мовив, злегка вклоняючись, мій друг.

Я з цікавістю подивився на нашу співрозмовницю. Скуйовджене волосся надавало їй ельфійської подоби. Та й узагалі було в дівчині щось казкове: це маленьке жваве личко у формі квітки братків, ці величезні сині очі й дещо іще – захопливе та невідступне. Може, якийсь натяк на відчайдушність? А під очима в неї темніли кола.

Терасою, на якій ми сиділи, користувалися мало. Більшість відвідувачів уподобали головну, одразу за рогом, де стрімчак нависав просто над морем.

Звідти саме з’явився якийсь чоловік, з обвітреним обличчям, ходою перевальцем та напівстиснутими руками ледь не в боки. Було в ньому щось бадьоре й безтурботне – типовий моряк.

– Убийте не збагну, куди поділася ця дівчина, – примовляв він таким голосом, що легко долинав туди, де ми сиділи. – Нік! Агов, Нік!

Міс Баклі підвелася.

– Я так і знала, що вони, напевно, вже нервуються. Гей, Джордже, я тут!

– Фреді до нестями кортить випити. Ходімо, дівчинко.

Він з неприхованою цікавістю зиркнув на мого друга-бельгійця, який, певно, істотно відрізнявся від більшості знайомих Нік.

Дівчина помахом руки представила їх одне одному.

– Це старпом Челленджер… е-е…

Але, на мій подив, Пуаро не повідомив їй прізвища, на яке та чекала. А натомість підвівся, склав украй церемонний уклін і пробурмотів:

– Із британського військово-морського флоту. Я надзвичайно високої думки про британський військово-морський флот.

На зауваження такого штибу англієць не одразу знайде гідну відповідь. Старпом Челленджер почервонів, і Нік Баклі в такій ситуації перебрала командування на себе.

– Ходімо, Джордже. Годі витріщатися. Треба знайти Фреді та Джима.

А сама посміхнулася Пуаро.

– Дякую за коктейль. Сподіваюся, з вашою кісточкою все буде гаразд.

Кивнувши й мені, дівчина спритно взяла моряка під руку, і вони обоє зникли за рогом.

– То це один із приятелів мадемуазель, – замислено пробурмотів мій друг. – Один із її «гаміркого збіговиська». Що скажете про нього? Висловте свою експертну оцінку, Гастінґсе. Він, як у вас говорять, «чудовий хлопець», так?

Якусь мить помовчавши, – а тим часом силкуючись збагнути, про що ж саме, на думку Пуаро, йдеться у вислові «чудовий хлопець», – я не без деякого сумніву погодився.

– Здається, непоганий… еге. Наскільки можна сказати з побіжного погляду.

– Цікаво… – зауважив той.

Дівчина забула свого капелюшка. Пуаро, нагнувшись, підняв його й неуважно покручував на пальці.

– Чи відчуває він до неї tendresse[8]? Як гадаєте, Гастінґсе?

– Любий мій Пуаро! Та звідки ж мені знати? Дайте-но цього капелюшка сюди. Леді спохопиться й шукатиме його. А я віднесу їй.

Бельгієць не звернув жодної уваги на моє прохання, а так само повільно покручував капелюшка на пальці.

– Pas encore. Ça m’amuse[9].

– Та годі вже, Пуаро!

– Так, друже мій, я старію і впадаю в дитинство, хіба ні?

Він так точно описав моє відчуття, що я навіть дещо збентежився, як би тут висловитися. Пуаро видав короткий смішок, а відтак, нахилившись до мене, притис пальця до носа.

– Ну, ні… я не той слинявий ідіот, за якого ви мене маєте! Ми повернемо цього капелюшка – звісно, повернемо! – але пізніше. Принесемо його в «Дім на околиці» і так знову матимемо нагоду зустрітися з чарівною міс Нік.

– Пуаро, – звернувся я. – Підозрюю, що ви закохалися.

– Вона ж бо гарна дівчина, еге ж?

– Ну… ви ж сам її бачили. То навіщо питаєте в мене?

– Тому що – гай-гай! – не беруся судити. Мені тепер як молода, то й гарна. Jeunesse, jeunesse[10]… У цьому трагедія мого віку. Але ви – інша річ. От я й апелюю до вас! Ваш смак, природно, трішки застарів – ще б пак, стільки прожити в Аргентині! – і вас захоплює еталон п’ятилітньої давнини, але, в кожному разі, ви значно сучасніший за мене. Вона гарненька, так? Як зараз кажуть, «сексу пильна»?

– Сексапільна, Пуаро. І відповідь на це, скажу я вам, ствердна. Але чому ви так цікавитеся цією леді?

– А я нею цікавлюся?

– Ну… після того, що ви тільки-но заявили…

– У вас склалося хибне враження, mon ami. Я, може, й цікавлюся нею, так, але куди більший інтерес у мене викликає її капелюшок.

Я витріщився на нього, але Пуаро здавався цілком серйозним.

І кивнув.

– Так, Гастінґсе, ось цей самий капелюшок. – Тут детектив здійняв його в мій бік. – Бачите причину мого інтересу?

– Ну, він гарненький, – спантеличено промовив я, – але цілком звичайний – капелюшок як капелюшок. Чимало дівчат такі носять…

Я придивився пильніше.

– А тепер помічаєте, Гастінґсе?

– Звичайнісінький світло-коричневий фетр. Зі смаком дібраний фасон…

– Я не просив вас описувати його. А втім, звичайно, що не помічаєте. Просто неймовірно, бідолашний мій Гастінґсе, як рідко ви зважаєте на істотне! Це щоразу дивує