Читати книгу - "Диригент, Долорес Редондо"

йому пофортунило, бо два дні тому сеньйор Джонс підстриг траву. Інакше він би не розгледів з лежачого положення чоловіка, який простував лукою. Йому одразу стало ясно, що це не сеньйор Джонс. На його грудях виблискував значок, а в руках незнайомець тримав портфельчик. Стараючись якомога більше заповнити легені, Альберт зробив глибокий вдих і крикнув, проте з його губ зірвалося лише приглушене хрипіння. Чоловік перевів погляд на руїни загону для худоби та якусь секунду дивився у той бік. Альберт не сумнівався, що чоловік підійде до нього, але тієї миті курка, що раніше здавалася мертвою, ворухнулася під його правою рукою, полізла до тріщини між дошками й вискочила на луку. Незнайомець відвів очі й продовжив свій шлях до ферми. Альберт розридався, не переймаючись тим, що може захлинутися. Зрештою, він був певен, що помре.

Мартін

Наближаючись до ферми, Мартін розрізнив тихі схлипування відчаю. Такі звуки він чув десятки разів. Слова майже нічого не значили. Усі без винятку уцілілі після катастрофи розмовляли однаково. Застряглий у горлі голос намагався передати сміхотворний оптимізм і надію, що народжувалася обезголовленою, стікала кров’ю і втрачала залишки сил, поки люди блукали серед завалів, шукаючи будь-що, будь-який привід сподіватися на краще й радіти сумнівній удачі вижити.

Дівчина років шістнадцяти підбирала з-під уламків яскраві шарфи, якими трусила, наче гімнастичними стрічками, й вішала собі на шию, лишаючи в повітрі хмаринки пилу. Вона побачила його першою і попередила родину, вказавши в його бік довгими пальцями з короткими нігтями, нафарбованими чорним лаком. Джонси пильно дивилися на нього крізь отвір, що утворився на місці розбитого вікна; на усіяній трісками луці вимальовувався силует незнайомця, що прямував до ферми. Мартін задоволено розглядав їх. Відзначив ще двох дітей: підлітка приблизно того ж віку, що й сестра, і хлопчика, якому й дванадцяти не виповнилося. Старший був одягнений у футболку з символікою якогось рок-гурту, а молодший мав надто довге волосся як для хлопця. Сеньйор Джонс не розчарував його. Він плакав, сидячи на зруйнованому подвір’ї. Мартін завважив, що на одну з найближчих сходинок чоловік поклав пляшку з водою, кілька плиток шоколаду й пістолет. Він підтримував голову обома руками, виражаючи цим жестом цілковиту безпорадність. Тим часом його старенька мати, яка влаштувалася поряд, утішала його, заколисуючи, мов малу дитину. За кілька кроків від них стояла жінка років сорока п’яти. Вона допитливо й зухвало дивилася на новоприбульця. Молода сеньйора Джонс, припустив він. Худа, вродлива, з рудуватим фарбованим волоссям, що не личило їй. Вона притискала до себе одну з тих маленьких дурних собачок, які гарчать без упину. Мартін ще раз пересвідчився, що значок на грудях впадає в око. Побачивши його, вся сім’я явно пожвавішала — вони відкинули всі предмети, які тримали в руках, і рушили до місця, де раніше були двері, хоча в тій частині будинку майже вся стіна обвалилася. Сеньйора Джонс зреагувала першою. Не випускаючи собачку, вона обтрусила блузу біля вирізу, трохи пригладила волосся і, сліпуче посміхаючись, почала спускатися назустріч Мартіну. Той посміхнувся у відповідь, ненавидячи її всією душею за те, що вона здатна заподіяти стільки лиха, посіяти стільки розпусти й жаху, розгнівати самого Господа. Він простяг руку і, перш ніж торкнутися її пальців, вирішив: хоча за традицією варто було б почати зі старої, цього разу він уб’є першою саме її.

Альберт

Альберт почув крики та постріли. Він широко розкрив очі й припинив плакати. Як не дивно, сьогоднішній день може стати для нього щасливим.

2. Вдача горянки

Академія ФБР, Квантіко, штат Вірджинія

Середа, 24 серпня 2005 р.

Амая Саласар знервовано совалася на стільці в другому ряду. Вона прийшла однією з перших до просторої зали, де мала відбутися лекція. Однак величезна кількість слухачів створювала загрозу тисняви. На відміну від попередніх занять, що проводилися виключно для європейських поліціянтів, ця лекція анонсувалася як відкритий майстер-клас, відвідати який могли всі охочі агенти й кадети ФБР. Вистачило двох найбільш суворих поглядів з її арсеналу, аби відігнати від сусідніх місць двох агентів у ділових костюмах і пару кадетів, що вирізнялися блакитною спецформою і широкими усмішками. Їй хотілося самотності. З-поміж усіх заходів, передбачених програмою обміну, лекція спецагента Дюпре була найцікавішою. Судячи зі швидкості заповнення зали, вона була не єдиною, хто так вважав. Невдовзі до неї підійшла Герта — середнього віку інспекторка німецької поліції. Привітавшись теплою усмішкою, вона усілася поряд. Вони були єдиними жінками, що входили до складу групи європейських поліціянтів. Зважаючи на прохолодний прийом із боку колег-чоловіків, видавалося природним, що ця жінка не відходила від неї відтоді, як вони приїхали сюди. Попервах Амая поводилася стримано. Герта подобалась їй, жінка була приємною і люб’язною, але, на смак Амаї, здавалася надто говіркою. Вона не належала до категорії жінок, які чіпляються до співрозмовників із різними нісенітницями або безжально розпитують про особисте. Проте їй було достатньо двох сніданків, двох обідів та однієї автобусної поїздки з аеропорту, аби розповісти майже все про своє життя.

— Вдача горянки, — сказала Герта.

— Що?

— Закладаюсь, що ти народилася в гірській місцевості. Мій чоловік виріс у горах, і він подібний до тебе. Мені важко витягати з нього слова.

— Насправді я виросла в долині.

Обидві засміялися в унісон. За останні чотири дні Герта витягла з неї значно більше інформації, ніж «кілька слів». Мабуть, вплинув емоційний фактор: значно легше відкривати душу тим, кого більше не побачиш. А може, інспекторка Герта Шнайдер уміла не лише розмовляти, а й слухати. Зрештою вона стала її повірницею: Амая поділилася з нею таємницями, яких ніколи й нікому не розкривала. Кілька разів вони розмовляли всю ніч, аж до світанку. Герта очолювала відділ убивств і керувала сорока п’ятьма особами, тридцять вісім з яких були чоловіками. Їй довелося виборювати своє місце й завойовувати належну повагу, але, попри це, вона ні на кого не тримала зла.

Перш ніж Герта встигла розпочати розмову, біля Амаї усівся якийсь чоловік у костюмі.

— Інспекторко, я скрізь шукав вас. Гадав, що ви в кімнаті відпочинку, разом з усіма. — Його інтонація виражала удаваний докір, і для підсилення ефекту він обдарував її посмішкою, що застигла на його обличчі довше, ніж потрібно. Амая опустила очі, аби не бачити цього.

Емерсон був призначений її куратором на час проведення курсу.

Його обов’язок полягав у тому, щоб показувати їй аудиторії, допомагати проходити навчання, супроводжувати, знайомити з різними інструкторами, надавати доступ — скориставшись власним