Читати книгу - "Диригент, Долорес Редондо"

Обійшовши будинок, він перевірив задні двері, які завжди лишали відчиненими. Та сьогодні їх замкнули. Притулившись до вікна, Альберт приклав долоню козирком до лоба й оглянув кухню. Там нікого не було. І тоді пролунав цей звук. Він відступив на два кроки назад і визирнув крізь бічний вхід. Торнадо ревів, проносячись безлюдною лукою, мов зловісне створіння в темному плащі, зітканому з пилу, туману й смерті. Захопившись видовищем, Альберт на якусь секунду скам’янів, загіпнотизований його стрімким просуванням до ферми, вражений його манливою могутністю. Тим часом запорошені піщинками очі наповнилися сльозами — реакція на сильний страх. Він роззирнувся довкола, шукаючи, куди втекти й де сховатися.

На фермі Джонсів було укриття, що, ймовірно, розташовувалося в передній частині будівлі... проте він не дуже точно пам’ятав, і було запізно вертатися туди. Хлопчик чкурнув до курника, оглянувся один раз, позирнув на монстра, що невпинно наближався, і побіг далі, до маленької будівлі, благаючи, аби двері були відчинені. Посмикав за грубий засув — тоненьку дощечку, що ледве трималася на одному цвяху й кріпилася до виїмки на одвірку. Зачинився зсередини. На якусь хвильку його огорнула цілковита темрява; очі намагалися адаптуватися до тьмяного світла, що проникало крізь щілини. Захеканий після бігу, він майже задихався — як від фізичних зусиль, так і від огидного запаху пір’я і курячого лайна. Хлопчик обмацав кишеню в пошуках інгалятора й раптом згадав, що лишив його на столі біля телевізора. Змусивши себе стримати сльози, Альберт прислухався до ревіння чудовиська надворі. Може, виття стало тихішим? Може, ураган віддаляється? Він розпростерся на підлозі, не зважаючи на м’які теплі екскременти, що просякнули тканину його штанів, і вдивився в отвори між дошками. Якщо торнадо на секунду змінив напрямок руху, він зробив це, щоб повернутися з подвійною силою. Альберт побачив, як він мчить лукою, мов жива істота, яка вбирала в себе все, що траплялося на її шляху. Хлопчик озирнувся і лише тоді, коли його очі призвичаїлися до напівтемряви, розгледів птахів. Курки тихенько скупчилися в одному з кутків, утворивши щільну масу. Вони знали, що невдовзі помруть, і він теж зрозумів, що помре. Тремтячи з ніг до голови, Альберт поліз до птахів і, зіщулившись усім тілом, протиснувся між ними. Наступної миті ураган дістався ферми. Мовчазна покірність, із якою курки прийняли свою долю, змінилася сумним протяжним кудкудаканням, що нагадувало крики людей, охоплених панікою. Альберт теж закричав, кличучи свою маму. Поки повітря виходило з легенів, його уява чітко малювала маленькі альвеоли, які лікар якось показав йому на схемі, — сплющені, нездатні накопичувати кисень. Попри це, він кричав і кричав до цілковитої знемоги, зосередившись на власному вереску, що нагадав йому дитячий писк. Хлопчик збагнув, що це кінець, коли не зміг розчути жодних звуків: рик монстра за дверима перекривав геть усе. Останнім, що він відчув перед тим, як курник розвалився, було тепло його сечі, яка розливалася між ногами.

Мартін

Високо в чистому блакитному небі сяяло сонце, і жодна хмаринка не затьмарювала його досконалості. Здавалося, це якийсь злий постапокаліптичний жарт. Мартін зупинився, відчувши, як крапля поту поповзла по короткому, ретельно розчесаному волоссю. Знервований, він провів рукою по шиї і пересвідчився, що комір сорочки починав намокати. Носком лискучого черевика чоловік відкинув тріски й уламки, розчистивши місце для свого портфельчика. Дістав із кишені білу полотняну хусточку й протер потилицю. Згорнувши хусточку навпіл, він сховав її і оглянув себе. Добре випрасувані штани, бездоганне взуття. Втім, м’яка джинсова куртка не годилася. Треба було обрати щось легше з огляду на спеку, що зазвичай настає після проходження урагану. Всюди, куди сягало око, були руїни. Уціліла лише маленька червона комора поблизу сходів, що вели до укриття, де сховалася родина Джонсів. Підхопивши портфельчик, чоловік попрямував туди. Двоє розчахнутих дверцят і міцний ланцюг, який досі звисав із засувів, вказували на квапливу втечу з будинку. Він на мить зупинився і вдихнув запах, що йшов від темної землі підвалу; пахло грибами, торфом і трохи сечею. Він відчув, як прискорено закалатало серце. Там нікого не було. Мартін рушив до ферми — точніше, до того, що лишилося від неї.

Альберт

Альберт прокинувся. Перш ніж розплющити очі, він зрозумів, що не може рухатися: щось важке стиснуло йому груди. Десь удалині хлопець розчув голоси Джонсів і почав гучно кликати їх. Його здавлені легені насилу витримали три видихи, а потім він знепритомнів.

Отямившись, Альберт побачив сліпуче світло, що різало очі. Він гадки не мав, скільки часу пролежав непритомним, але цього разу вирішив діяти обережніше, щоб не зомліти вдруге. Констатував факт — неможливість рухатися. Дощатий настил, який, безсумнівно, обрушився з даху, повністю накрив його, однак він припустив, що зверху було ще щось — дуже важкий предмет. Лівою рукою хлопець намацав край не надто широкої дошки й дійшов висновку, що, ймовірно, на настил упав один із товстих брусів, на якому тримався курник. Задихаючись, він подихав ротом. Пекучий біль пронизував чоло в тому місці, де дерев’яні тріски здерли шкіру, а ніс був закладений шмарклями й кров’ю, заважаючи рознюхати удушливий пташиний сморід. Усе це громаддя здавлювало його, і він був певен, що ліва стопа зламана. Попри нерухомість, Альберт відчував, що вона затиснута й болить так, неначе звідти стирчали друзки скла. Біля своєї правої руки він розгледів теплий труп курки. Альберт заплакав, хоча розумів, що не слід піддаватися страху, і напружив мозок, силкуючись пригадати, як заспокоював себе, коли доводилося контролювати напади астми. Докладаючи неабияких зусиль, він вдихав повітря ротом — настільки глибоко, наскільки дозволяли масивні дошки, що давили на груди. «Дуже добре, Альберте, у тебе чудово виходить», — почувся йому голос матері, яка зазвичай допомагала йому під час нападів. Від думки про маму бажання плакати повернулося; він помітив, що на очі навернулися сльози, й відчув себе маленьким і дурненьким. Альберт мимоволі вдарив самого себе й здригнувся всім тілом, унаслідок чого розтрощена стопа затремтіла, змусивши його задихнутися від болю і втратити той слабкий контроль над диханням, якого йому заледве вдалося досягти. Ось чому впродовж наступних хвилин він заходився подумки рахувати кількість вдихів і видихів, уникаючи думати про маму. Зрештою йому вдалося розслабитися. Він повернув голову до правого плеча і вчергове подряпав лоба, коли спробував роздивитися щось в отвір між поваленими дошками.

Альберт був сільським хлопцем, тож зумів визначити за кутом падіння сонячних променів, що зараз трохи пізніше опівдня і торнадо розігнав усі хмари, які зранку нависали над землею. Також він подумав, що