Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

— Друже мій, на Бога, що з вами сталося? — питає він, співчутливо насупивши брови. — Коли я востаннє вас бачив…

— Ми маємо викликати поліцію! — вигукую я, хапаючи його за руку. — Анну вбито.

Навколо нас лунає приголомшений пошепт. Чоловік хмурнішає, хутко зиркає на челядь, яка потроху підступається ближче.

— Анну? — перепитує він тихо.

— Так, Анну. Її хтось переслідував!

— Хто саме?

— Хтось, убраний у чорне! Мусимо викликати поліцію!

— Так-так, звісно, але спершу давайте-но піднімемося до вашої кімнати… — заспокійливо каже він, підштовхуючи мене до сходів.

Не знаю, чому — може, через те що в маєтку задуха чи то через полегшення, що поймає мене тепер, коли я вгледів дружнє обличчя, — я відчуваю раптову млість. Поки ми піднімаємося сходами, я змушений триматися за бильця, щоб не зашпортуватися.

Височезний долівковий годинник зустрічає нас на горішньому майданчику; його машинерія заіржавіла, але він усе одно й надалі трощить секунди на порох своїм вагадлом[5]. Виявляється, що надворі вже набагато пізніше, ніж мені здавалося: майже пів на одинадцяту.

Обабіч від нас коридори тягнуться до протилежних придомків, хоча вхід до східного крила запинає оксамитова портьєра, нашвидкуруч прибита до стелі. До неї пришпилено табличку з написом «Ремонтні роботи».

Мене бере нетерплячка: страшенно кортить скинути із себе тягар пережитого вранці жахіття, тому я знову щось кажу про Анну, але мій добрий самарянин змовницьки хитає головою.

— Ця бісова челядь розпатякає кожне ваше слово всьому будинку, ще й півхвилини не мине, — каже мій супутник таким низьким, притишеним голосом, що той лунає наче крізь стіну. — Ліпше поговоримо на самоті.

Він випереджає мене буквально на два кроки, але ноги мої підтинаються, тому я насилу тримаюся на рівних, а про те, щоб рухатися в одному з ним темпі, годі й казати.

— Любий мій, та у вас же просто жахливий вигляд! — вигукує він, помітивши, що я пасу задніх.

Підтримуючи попід руку, він веде мене коридором. Долоня його торкається моєї спини, пальці тиснуть на хребці. У цьому простому жесті я відчуваю якийсь наполегливий поспіх. Він веде мене темним коридором, обабіч якого я бачу двері спалень, де пораються покоївки. Стіни, схоже, нещодавно пофарбували, від запаху аж сльозяться очі — ще одне свідчення поквапливих ремонтних робіт. Подекуди на підлозі помітні плями фарби іншого кольору; щоб бодай трохи притишити рипіння мостин, тут лежать хідники. Камінні фотелі розставлені таким чином, щоб приховати тріщини в стінах, а картини й порцелянові вази мають на меті відтягнути увагу від щербатих ліпних карнизів. Зважаючи на те, яке тут усе занедбане, ці спроби бодай якось замаскувати безлад є марними. Усі вони намагання сховати руїну під килимами.

— А ось і ваша спальня, еге ж? — вигукує мій супутник, відчиняючи двері майже в кінці коридору.

Холодне повітря ляпає мені в обличчя, змушуючи трохи отямитись, але мій супутник одразу ж іде до вікна, щоб опустити підняту стулку. Слідом за ним я заходжу до затишної кімнати. Посеред неї височіє ліжко під балдахіном, королівську велич якого хіба трошки псує обвисла запона й заяложені завіси, гаптовані доволі облізлими птахами. У лівому кутку кімнати стоїть розсувна ширма, у шпарини між її тахлями я бачу чавунну ванну. За винятком цього, меблів тут обмаль, тільки нічний столик і велика одежна шафа біля вікна, потріскані й побляклі. З особистих речей тут лише Біблія короля Якова на нічному столику — обкладинка заяложена, кути сторінок заламані.

Поки мій добрий самарянин змагається із застряглою віконною рамою, я підходжу до нього, і краєвид з вікна миттю виганяє всі інші думки в мене з голови.

Нас зусібіч оточує густий ліс. У зеленій запоні ані селища, ані путівця. Без компаса, якби вбивця не продемонстрував милосердя, я ніколи не дістався б сюди, але все одно я не можу позбутися відчуття, наче мене заманили прямісінько в пастку. Кінець кінцем, нащо душогубові вбивати Анну й лишати мене живим? Єдино задля якогось далекосяжного плану. Чого треба від мене цьому дияволу такого, що він не міг дістати просто там, у лісі?

Мій супутник нарешті з виляском опускає стулку вікна й показує на крісло біля каміна, полум’я в якому ледь жевріє. Він передає мені хрусткого білого рушника з креденця[6], а відтак сідає на край ліжка, закинувши ногу на ногу.

— Ну ж бо, стариганю, тепер розповідайте все від початку, — каже він.

— Часу немає, — відповідаю я, хапаючись за бильце фотеля. — Згодом я відповім на всі ваші запитання, але спершу ми мусимо викликати поліцію та обшукати ліс! Там ховається безумець!

Він роздивляється мене, наче сподіваючись віднайти правду в складках мого забрьоханого вбрання.

— На жаль, викликати поліцію ми не зможемо: сюди не провели телефонної лінії, — каже, потираючи потилицю. — Але можна обшукати ліс і відрядити когось із челяді до селища, якщо ми таки щось знайдемо. Скільки часу вам потрібно, щоб перевдягтися? Вам доведеться показати, де саме все сталося.

— Розумієте… — Я кручу в руках рушник. — Це буде важко: я заблукав…

— Ну, тоді опишіть убивцю, — каже він і підсмикує холошу. Я бачу кісточку й сіру шкарпетку. — Який він був?

— Обличчя я не бачив, але на ньому було цупке чорне пальто.

— А ця Анна?

— Вона теж була в чорному, — кажу я, і щоки в мене маковіють, бо розумію, що більше нічого не знаю. — Я… Одне слово, мені відомо тільки її ім’я.

— Перепрошую, Себастіане. Я вирішив, що ви знайомі.

— Ні… — белькочу я. — Ну, тобто можливо. Я не певен.

Звісивши руки з колін, мій добрий самарянин нахиляється до мене зі спантеличеною усмішкою.

— Щось я не добираю. Як таке може бути, що ви знаєте її ім’я, але не певні, чи ви з нею знайомі?

— Я втратив пам’ять, хай йому грець! — перериваю його, скидаючи тягар цього зізнання просто на підлогу між нами. — Я навіть власного імені не пам’ятаю, а як друзів звати — тим паче!

Хвиля скепсису здіймається в його очах. І мені не годиться його за це винуватити: я й сам розумію, якою мірою безглуздо все це звучить.

— Моя пам’ять жодного стосунку не має до того, що я бачив, — наполягаю я, чіпляючись за залишки його довіри до себе. — Я бачив жінку, яку хтось переслідував, вона кричала, але її крик