Читати книгу - "Любисток - українська квітка, Олександр Корман"

Моя мама народилась саме в родині місцевих мажорів, навіть, за рамками села. Її родину, як і всіх, називали за прізвиськом. Прізвисько, взагалі, це окрема культура, яка саме і походить від того, що люди скажуть. Запросили чоловіка якось сусіди допомогти з будівництвом, він погодився. Взяв важкий мішок на плече, наче пір’їнку, та й пішов з ним, куди просили. Хтось візьми та скажи: «наче Муха». Все, тепер ця людина має власне прізвисько - Муха, від якого не позбудеться ні він, ні його діти, ні онуки, якщо не поїдуть геть, хто на заробітки, хто по роботі, хто іще куди. Можливо тому зараз в селі мешкає не більше пару сотень людей.

Достатньо було одного випадку, вчинку  або випадковості, щоб тебе повінчали вічним прізвиськом.

- Це хто пішов?

- Це ж Степана Мухи онук приїхав.

Дитя ще мале, але сусіди вже помічають, що він легкий, стрибучий, «точно Муха». Моя бабуня, мамина мама, походила із родини «Зашкурних». Прізвище людини могли в селі не пам’ятати і, навіть, інколи напружувались, щоб його згадати, але, якщо скажеш «Надька Зашкурна», - всі знають про кого мова. Якось я спитав у тата, що означає «Зашкурні». Він мені відповів: "А ти придивись до них і зрозумієш. 

Зашкурні приходять на базар першими, щоб не пропустити жодної плітки. Базар в селі це ж - сучасній Інтернет, де постять все про всіх, пліткують та обсерають одне одного. Задля цього священного дійства люди одягаються у саме святкове вбрання, довго начісуються перед дзеркалом та беруть саме цінне намисто, переважно те, що на похорон зберігається в скрині. Зашкурні вештаються біля кожної маленької чи великої купи людей, які збираються по інтересам пліткувати про своє.

Вони друзі всім і жваво підтримують будь-яку розмову. Але насправді їх хвилює виключно те, що пліткують про них, та як живуть інші в порівняні з ними. Про що б не починалась розмова, якщо в ній є Зашкурні, то вона обов’язково перейде в розмову про них або про їх родичів. «А от моя Текля вчора таку лампу у євреїв купила, що в жодного з вас зроду не було». «А тітка моя Палазя на тижні телятко купувала, так не на нашому базарі задрипаному, аж до самої Вінниці три доби добиралась на  підводі, а потім пішки теля гнала додому. Ото теля, м’язисте, міцне, не молоко буде давати, а одразу сметану». 

Зашкурні будь-яку свою дію перебільшують.  На копійку зроблять, а на карбованець галасу зроблять, будь-яку справу на гроші переводять, люблять бідкатися і зі смаком розповідають, яка нелегка в них доля. Таким чином, вони свій авторитет підіймають в очах інших, принаймні, їм так здається. Вони все за всіма бачать, все про всіх знають, до всього їм є діло, бо ними рухає хвилювання за власну шкуру та що про них люди скажуть».

А я не думав, що Зашкурні лише про власну шкуру дбають, а можуть кого завгодно продати заради власної вигоди. Я часто ходив в гості до тьоті своєї, маминої двоюрідної сестри на той самий двір із двома хатами. Вона дуже любила вареники готувати. Як до неї не знайдеш, завжди є вареники: то з сиром, то з картоплею, то з вишнями. Якось я спитав в неї, чому вона так вареники полюбляє. Виявилось, що чоловік її якось отруївся сильно, так його молоком рятували. З тих пір, він нічого молочного чи того, що на молоці проголошене, їсти не може, одразу нудить. А от тісто нормально організм приймав. Ось тітка моя і робила вареників повно. Вони в неї всюди лежали: на грубі, на пічці, на столі, на вікні. Коли чоловік з роботи повертався, він комбайнером працював, вона заготовки швидко варила, та й було на обід, на вечерю й на сніданок. Я тому й вареники полюбив, бо вона мене завжди пригощала. 

А в хаті навпроти, на спільному подвір'ї її тітка жила, ще одна сестра моєї бабусі Зашкурної. Якось я спитав, чому не її мама тут живе. То вона мені й розповіла:

- Було два брати-близнюки. Вони покохали двох рідних сестер-близнючок. Та й одружилися. Побудували це подвір'я з двома хатами навпроти, і вирішили жити так разом. В кожній родині народилися дві дівчинки. В одного брата - дві, та й у іншого - дві. Дівчата були майже одного віку і зростали на одному подвір'і. І були вони наче рідні сестри, настільки все спільним у них було. Коли дівчата виросли, то почали одружуватися. Одну з них, твою бабку, взяв заміж твій дідусь, коли їй було лише шістнадцять, а йому двадцять шість. Вони побудували хату, і вона переїхала звідси. Мою маму, рідну сестру твоєї бабусі також забрав звідси заміж мій тато. Вони жили тут в цій заті. З хати навпроти одну доньку взяли заміж, вона поїхала до Молдавії. Друга донька вийшла заміж і залишилась жити тут в банківській хаті. А коли померли і мої дідусь і бабка, то я, як онука сюди жити й переїхала. Але цей двір залишається родинним для всіх, це наша колиска, звідки все й почалося. 

- А хто народився у цих чотирьох сестер, що вважали себе рідними? Хто наша родина? - цікавився я.

- У бабки твоєї народилось семеро дітей. Але перший хлопчик помер від хвороби. Тому другого хлопчика, який згодом народився, назвали на честь батька, щоб він вижив. І той вижив. Потім народилися іще двоє хлопців, твої дядьки. Потім твоя мама. А потім іще один хлопчик народився і помер малим, коли ще в колисці лежав. Він піною захлинувся. Маму твою із ним залишили, а вона мала була, не знала, що робити. Батьки далеко, дитя мале заходиться. Мамі сказали колисати, коли хлопчик плаче. От вона й колисала, допоки воно не стихло. А потім іще одний дядя твій народився.

- І як мама це пережила? - поцікавився я.

- Вона й не зрозуміла, що сталося. Їй було два рочки. Це дядьки твої її звинувачувати малу, що вона брата вбила. Та вони не розуміли, що казали. Потім перед нею вибачалися.