Читати книгу - "Сучасні амазонки, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"

    Таксист вправно маневрував вузькими (як для такого потоку транспорту) вуличками столиці.

   - Ти вже була у Києві, чи тобі про нього розповісти? - Запитав майбутній археолог.

  - Була, - видохнула дівчина. – Але, можливо, ти знаєш когось, хто здає в оренду квартири, чи кімнати? Я цієї осені на першому курсі і хотіла б знайти житло.

  - Запитаю у своїх одногрупників. Що?! – Здивувався хлопець. – Сам я з Харкова.

  - О, ти так замріяно казав про Київ, що я думала, ти - місцевий.

   - Київ, то - моя друга любов. Але, справжній харків’янин, завжди на першому місці ставитиме своє рідне місто.

    Таксі зупинилося перед дорогим дев’ятиповерховим готелем, що захопив  вигідну позицію в самому центрі української столиці. Поки Андромеда віддавала свою частину оплати за поїздку, Радомир витягнув її валізу та здивовано озирався на будівлю готелю. Здається, за скляними вікнами вестибюлю було забагато дівчат віку Андромеди. Хлопець пересмикнувся.

  - Ось, - він простягнув дівчині її валізку. – Не забудь, якщо мене не зіб’є автівка, чи не розчавить метеорит, я на тебе чекатиму у тому кафе. – Він вручив Андромеді її валізу. А їхні пальці знову торкнулися один одного. Вони знову шоковано подивилися один на одного. Тоді Радомир посміхнувся, сів у таксі та зник за рогом.

  Шокована Андромеда важко дихала. Чи могло бути так, що на цього приголомшливо гарного хлопця не діяло її прокляття? Чи може, воно подіє на нього за декілька годин, чи може днів? Мабуть, все ж не варто їй  йти на зустріч до нього у те літнє кафе. Чи варто?

   Тим часом, десь у віддаленій від Києва печері, якась (нам з вами поки що невідома) постать у довгому одязі питала у когось, хто знаходився у магічному символі на стіні скелі:

   - Я вже не можу дочекатися, коли моє бажання здійсниться. Ти певна, що час вже наближається?

  - Я відчуваю, - сказав голос з магічного символу, - що вона вже близько. Можливо, вона й минулого року була тут, але ці кайдани, на мені, плутають мою свідомість.  Відшукай найкращу, і це - буде вона. Але ти маєш привести її до мене живою. І не схиб так, як минулого разу!

    Андромеда ж не могла вирішити найважливішу проблему у цьому світові. Зрештою, вона зітхнула, підняла свою валізу, збираючись до готелю, а тоді знову замріяно опустила валізу на асфальт.

  - Айяйяй! – Вигукнула перехожа, застрибала на одній нозі та злісно, чи лишень нищівно, поглянула на Андромеду. Дівчина почервоніла, адже усвідомила, що поставила свою валізу на ногу геть чужій людині.

  - Вииибачте, - вичавила з себе Андромеда.

  - Йди шукай Полярну зірку!  - Андромеда кліпнула. Ця мешканка (чи лише гостя?) столиці щойно зашифрувала у своєму повідомленні бажання щоб власниця валізки назавжди загубилася у просторі та часі? - Радій, що моє виховання не дозволяє мені оголосити вголос всі ті нецензурні слова, які я про тебе думаю. Забирайся геть!

    Андромеда почувалася винною, але їй не сподобалося таке ставлення. Зрештою, її валіза важила лише кілька кілограмів, а не центнер! Вона вже прикидала, що саме відповісти цій нахабі, коли з готелю вийшла юна дівчина (в помаранчевій туніці та довгих штанах-кльош) із блокнотом у руках.

  - Ви до готелю? – Запитала у Андромеди та її нової неприємної знайомої новоприбула дівчина. Обидві ствердно кивнули. – Тоді заходьте.

    Перехожа з відразою поглянула на Андромеду та заявила:

   - Якщо ти теж до амазонок, то тримайся від мене якнайдалі! Не потрапляй мені на очі, якщо хочеш залишитися здоровою у цьому серпентарію!

    Андромеда кліпнула. Схоже, її нова знайома, хоча і була дуже гарною, не мала шарму, який залучає щирих нових друзів. Навіть більше, вона поводилася так, ніби це вона насправді була - змією.

   Мабуть, дійсно треба уникати таку жахливу однолітку. Вона була вдягнута у бірюзову туніку та лляні бірюзові ж штани. Зрештою, це був типовий одяг амазонок, як їй пояснювала бабуся. Щоправда, у справжніх амазонок такий одяг був зачаклований. А ще у дівчини було по срібному браслету на кожному зап’ястку.

     У нової знайомої було волосся каштанового кольору (Андромеда підозрювала, що колір був геть не натуральний), яке у таку спеку було зав’язане  у високий кінський хвіст, та сірі роздратовані очі. Щось в її обличчі непокоїло Андромеду, окрім того, звісно, що у нової знайомої були стрілки на очах, а брови - вищипані у дві тонкі лінії: по одній над кожним оком. За мить, Андромеда зрозуміла, що її нова знайома аж занадто схожа на азійку. Оце так вдалий макіяж!  

   Дівчата піднялися невисокими сходами та потрапили до вестибюлю. Валізка Андромеди грюкала сірим мармуром. Дівчина з віддавленою ногою сердито поглянула на однолітку. Сама ж «азійська красуня» тримала в руках спортивну сумку. Мабуть, вона була спортсменкою.

   У вестибюлі Андромеда смикнулася. Там було десь тридцять, а може навіть п’ятдесят дівчат її віку. Всі вони, як і грубіянка, були вдягнуті у туніки та штани. Андромеда відчула себе білою вороною – вона була у білій, у манюні рожеві троянди, сукні.

  - Ти така висока! – Звернулася дівчина з блокнотом до грубіянки.

  - Ти теж була б, якби грала в баскетбол, – скривилася грубіянка.

  - О, то ти – спортсменка? – Уточнила ймовірна працівниця готелю.

  - Мені казали, - з викликом сказала ймовірно фарбована «азійка», - що персональні дані я можу повідомляти лише трьом головам. – І вона посміхнулася такою посмішкою, що Андромеда та дівчина з блокнотом здригнулися.

   - Отже, - опанувала себе дівчина з блокнотом, - у нас тут, - вона підступно звернулася до Андромеди.

  - Андромеда Любомирченко, - пробелькотіла власниця валізки, що випадково відтоптувала ноги незнайомцям.

   - Я би не зізнавалася, - фиркнула «азійка», - щодо імені, - додала вона та подивилася у бік.