Читати книгу - "Дикі володарі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— По-перше, Мариній, говорити про присутнього в третій особі неввічливо, — зітхнула ліва тінь. — А по-друге, якщо парубок, як ти кажеш, «був з жінкою», отже, він проспав. І…
Права захіхікала:
— Промовляючи цю фразу, я мав дещо інше на увазі. Але ти маєш рацію, Ронуальдо, говорити про присутнього в третій особі неввічливо. Пробачте, юначе. А тепер розповідайте нарешті, що вас затримало.
— Так-так, розкрийте нам причини, які втягли цю тиху долину в настільки обтяжливе й шкідливе для старечого здоров’я очікування.
— Якщо стисло…
— А не треба стисло, — перебила мене одна з тіней; я так і не встиг з’ясувати, яка саме. — Ви докладно, не кваплячись. Хочете чаю?
— Дякую, мені вже двічі доводилося відмовлятися від чаю й докладних бесід, — я розвів руками. — Що поробиш, сьогоднішнє запізнення позначилося на всіх. Й інші мешканці долини теж чекають листоношу. Тому…
— Зачекають, — ліниво відмахнулася тінь справа. — Їм сьогодні є чим зайнятися. Принаймні пані…
Ліва тінь хитнулася в кріслі — ледь помітно, але права негайно замовкла. І навіть, здається, трошечки зніяковіла.
— Одним словом, розповідайте, — підсумувала ліва тінь. — А взагалі, пробачте за каламбур. Але саме одним словом розповідати не слід. Давайте краще в деталях. І сідайте, парубче, сідайте — в ногах, як відомо, правди немає.
Права тінь промовчала.
Спочатку я збирався чемно відмовитися, віддати кореспонденцію й поїхати, але потім передумав. Цікаво, чим це зайнята невідома пані, що її мало хвилює навіть моє запізнення? Старі отримують пошту раз на тиждень і завжди чекають її з нетерпінням. Звичайно, Мариній Леррок міг просто блефувати — не виключено, що в такий спосіб брати намагаються затримати мене, щоб побалакати. Їм тут нудно, я їх розумію. І все-таки… Не варто забувати, з ким маєш справу. Сама можливість існування якогось невідомого нам фактора…
Коротше, я залишився. Виволік з кутка третє крісло-качалку, сів і втупився в тіні навпроти.
— Починайте, — звелів Ронуальдо. Мариній же нічого не просив, він пішов за чаєм.
Весь час, скільки привожу пошту цим старим, дивуюся: як можна, маючи подібні розміри, рухатися настільки безшумно й спритно? Брати Лерроки не просто огрядні люди — вони дуже огрядні. І схожі один на другого, як… — та ну їх, ці «дві краплі води», — схожі, як Ронуальдо на Маринія. Тобто з першого погляду старих не розрізнити, але згодом починаєш думати, що все-таки здатен впізнати братів по голосу. І щоразу, коли починаєш так думати, розумієш — помилявся. Таке враження, начебто вони самі, прокидаючись ранком, не пам’ятають, хто з них хто, і просто тягнуть жереб, розбираючи імена.
Через пару хвилин Мариній з’явився на веранді, поставив на столик перед нами масивний металевий чайник, три кружки, вазу з печивом. У Лерроків усі речі в будинку великі й міцні, напевно, щоб відповідати господарям.
Стискаючи в одній руці важкий кухоль, а в іншій — не менш важке печиво, я став розповідати. Вірніше, вигадувати на ходу.
4. Так, день точно не вдався…
…Казав же Бернару, що можуть виникнути такого плану проблеми. А він тільки махнув рукою й ткнув пальцем у вікно. До вікна я підходити не став.
— Ти взагалі розумієш, яка катавасія заварилася? — роздратовано запитав начохорони, тужливо розглядаючи портрет далекого предка, що висів над столом. — «Товариство підтримки громадського порядку» — тьфу, гидота! А ці — «Рух захисників безпеки нашої країни». І ще зграйка дрібних товариств, рухів, організацій, що зараз обклала КПП зі всіх чотирьох сторін, трибить, скандує й залучає пресу. Тільки газетярів нам тут і не вистачало!..
Він подивився на мене, начебто я особисто запросив на мітинг газетярів. А може, навіть я — таємний кореспондент «Нашого часу».
— Так, три роки тому, коли приймали подібне рішення — про долину та інше — думали, що це кращий вихід з ситуації, що склалася. І «представники громадськості» начебто й не дуже виступали. Вірніше, майже не виступали проти, переважно за. Тоді чому зараз становище змінилося? Ні, ти запитай мене, чому?
— Чому? — слухняно запитав я. Я всього лише листоноша, що мені до того?
— А тому, — повчальним тоном повідомив Бернар, — що на носі чергові вибори. Дехто називає їх «перевиборами», але ми-то розуміємо…
Він не сказав, що ми розуміємо. Ми справді розуміли.
— Дозвольте, — втрутився професор, — але який стосунок вибори-перевибори мають до нашого… до нашої діяльності?
— Ха! — громогласно заявив начохорони. — Ще й яке! Ви ж учений, повинні розбиратися!
— Я й розбираюся, — холодно відповів професор. — Розбираюся в тій царині, в якій є фахівцем. І тому…
— І тому давайте-но в тій царині, де фахівець я, рішення прийматиму самостійно! — гаркнув Бернар. Його, схоже, запитання професора «дістали» остаточно. Звичайно, коли б тут був представник будь-якого іншого НДІ, Бернар розмовляв би з ним інакше. Але до нас давно вже не направляють перспективних. Долина «великим вченим» нецікава, а на «маленьких» начохорони має повне право зрідка, в особливо складній ситуації, покрикувати. Для зняття душевного й психічного напруження.
— Коротше, залиште нас, — звелів Бернар. — Мене й листоношу.
Коли двері за рештою закрилися, начохорони знову глянув на портрет предка й зневажливо процідив:
— Оце тобі й фахівці! Ну, чого мовчиш, ще один спеціаліст? Давай, поясни мені, наскільки необхідно, щоб ти сьогодні відправився в долину. Ну!
— Однаково не пустите, — сказав я. — Хоч панове вчені й пояснили все з наукової точки зору, не пустите.
— Дурниці! — обурився він. — Абсолютна нісенітниця! Мені ж не відомо, які накази я отримаю за хвилину по цьому ось телефоні, — начохорони вказав на чорний пластмасовий корпус дисковика. Не знаю, чому його дотепер так і не замінили на радіотелефон, адже зручніше. Ну, напевно, тримають марку. Та й узагалі, Бернар у нас консерватор, тільки не зізнається.
Він прогулявся кабінетом, взяв з вікна лійку, полив вазони із традесканцією, пальму в діжці, знову вп’явся в предка.
Я кашлянув: час-то йшов.
— Геть! — скандувала за вікном юрба. — Геть! Геть кіборгів! Убивцям — ні! Ми вимагаємо! Вимагаємо! ВИМАГАЄМО!
— Ось так, хлопче, — сказав Бернар. Схоже, лемент юрби його трохи заспокоїв. — «Кіборги», «убивці» — тільки й усього.
— Ви ж самі знаєте, вони не кіборги, а біороботи. І не вбивці. Просто… просто старі механізми, які можуть — потенційно — вийти з ладу. Ну, тобто почати виявляти агресивність.
— Коротше, вбивати, — підсумував начохорони. — Але гуманні люди не стали знищувати біороботів, бо біороботи — істоти… створіння розумні, їм теж буває кривдно. Хоч і не буває боляче. І тому твої «старі механізми» оселили в ізольованій долині, за межами нашого міста.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дикі володарі», після закриття браузера.