Читати книгу - "Природний роман та інші історії, Жорж."

Злодії вдираються до помешкання однієї сім’ї. У мить нападу в квартирі — тільки жінка близько сорока, з першими ознаками в’янення. Вона дивиться по телевізору серіал. Нападники — молоді, на позір нормальні хлопці — не сподівалися, що хтось може бути вдома о такій порі, але швидко опановують ситуацію. Та й жінка достатньо ошелешена. Сама виймає гроші з шафи у спальні. Не пручається, коли її змушують зняти сережки й персні. І обручку? І обручку також. Зняти її важко, вона майже вросла в палець. І раптом, коли злодії беруться за телевізор — до речі, серіал усе ще йде — жінка міцно обхоплює його руками. Вперше підвищує голос, просить, аби вони взяли собі, що хочуть, тільки залишили телевізор. Так і стоїть, обернувшись спиною до двох чоловіків, притиснувшись грудьми до екрана, готова на все. Вони могли б легко відштовхнути жінку, але на мить ціпеніють, збентежені її несподіваною реакцією. Вона відчуває їхнє вагання і кидає двозначно: робіть зі мною, що завгодно, тільки залиште телевізор. Угоду укладено. Ми тебе трахнемо, — каже один. Вона не ворушиться. Чоловіки спритно задирають їй спідницю. Ніякої реакції. Її сідниці все ще пружні. Перший швидко кінчає. Другий вовтузиться довше. Жінка стискає руками телевізор і не рухається. У якусь мить лише просить, щоб вони поквапилися, бо діти прийдуть зі школи. Це остаточно знеохочує другого, і обидва забираються геть. Серіал закінчився. Жінка з полегшенням відпускає телевізор і йде до ванної.

Цікаво, як закінчаться ці дев’яності — як трилер, ґанґстерський фільм, чорна комедія чи мильна опера?

Примітка редактора

Історія цієї історії така.

Я, редактор столичної літературної газети, отримав зошита. Він був вкладений до великого саморобного конверта, на якому значилися адреса редакції і моє ім’я. Зворотної адреси не було. Клей повитікав назовні й засох. Щиро кажучи, розпечатував я конверт із певною огидою, котра аж ніяк не розвіялася, коли я видобув звідти зошита — досить пом’ятого, з приблизно вісімдесятьма аркушами, густо списаними з обох боків. Такі рукописні послання ніколи не віщують редакторові добра. Їхні автори, переважно нав’язливі старигані, через кілька днів з’являються, щоб запитати, чи прийнятий до друку рукопис — ясна річ, твір їхнього життя. З власного досвіду знаю, що досить не відшити їх відразу, а, зважаючи на вік, ухильно відповісти, що, мовляв, іще не дочитав, як вони будуть брати тебе в облогу щотижня, наче підстаркуваті воїни, готові битися до кінця. І хоча жити їм недовго, щоразу, тільки-но чую постукування палички по сходах до редакції, починаю лаятись, як вантажник.

Але от що дивно: у тому зошиті ніде не було ні імені автора, ні заголовка. Я поклав рукопис до торби, щоби вдома все-таки перебігти очима. Зрештою, завжди можна повернути його з відмовкою, що приймаються лише друковані тексти, і в такий спосіб відкласти справу принаймні на кілька місяців. Увечері я, звісно, забув про зошит, але наступними днями ніхто не з’явився до редакції, щоб запитати про долю свого твору. Я розкрив його лише через тиждень. Важко повірити, але переді мною був один із найкращих текстів за всю мою редакторську кар’єру. Якась людина намагалася говорити про свій невдалий шлюб, і роман (я чогось вирішив, що то саме роман) кружляв довкола неможливості розповісти про крах співжиття. Зрештою… сам роман також годі переказати. Я відразу поставив на шпальту один фрагмент і вирішив зачекати, поки з’явиться автор. Додав коротку примітку, що рукопис надійшов без підпису, вочевидь, через неуважність автора, і редакція просить його зателефонувати. Минув місяць. Нічого. Я поставив наступний фрагмент. І от якогось дня до редакції прийшла доволі молода жінка і зчинила скандал, буцімто ми втручаємося в її особисте життя. Вона, мовляв, не читає нас регулярно, але подруга показала їй числа газети з уривками того рукопису. Твердила, що автором тексту є її колишній чоловік, який хоче її скомпрометувати. До того ж усі імена справжні, за що, як радила приятелька, можна подавати на нас до суду. Потім жінка зненацька розплакалася, увесь її гнів розтанув, і в цю мить вона здалася навіть милою. Уривчасто розповіла мені, що колись її чоловік був досить недурний, писав оповідання, щось там публікував. Зізналася, що не читала нічого. Але після розлучення йому трохи відскочила клепка. Тепер геть деградував, весь час тиняється кварталом, часто пересиджує у скверику перед її будинком, якраз навпроти її вікон, щоб виставляти на глум перед сусідами.

— Ви мені його покажете?

— То пошукайте собі, він вештається довкола базару з кріслом-гойдалкою. Ви його впізнаєте. І прошу вас, не друкуйте більше цього, я не витримаю, — сказала вона несподівано тихо і вийшла.

Він перебивався, як усі безпритульні, але й не зовсім так. У смітниках не порпався, принаймні такого за ним не помічали. Збирав макулатуру. Був тихим божевільним. Крутився біля ринку, виконував якісь дрібні послуги, вечорами стеріг крам, за що отримував помідори, перець, кавуни — залежно від сезону. Це мені розповіли продавці, перед тим кілька разів перепитавши, чи я, бува, не з поліції. Більше не знали нічого.

Я знайшов його у сквері. Гойдався в кріслі, але якось механічно, ніби в трансі. Розкуйовджене волосся, футболка, що давно втратила колір, джинси, старі кросівки з повідклеюваними підошвами. І ще — миршава бездомна кішка, яка скрутилася в нього на колінах. Він так само механічно її гладив. Виглядав на сорок, максимум — сорок п’ять. Мене попередили, що він майже не розмовляє. Але все-таки я йшов до нього з доброю звісткою. Коли я представився, він, здалося, лише злегка всміхнувся, навіть не глянувши на мене. Я прихопив із собою два числа з його публікаціями. На запитання, чи він є автором тексту, кивнув, але було видно, що він усе ще далеко звідси. Я намагався хвалити твір, розповідав про можливе видання, питав про інші його справи. Жодного ефекту. Врешті-решт я видобув гаманця і дав йому грошей — скільки мав при собі, — кажучи, що це гонорар. Він, вочевидь, не звик отримувати гроші. Уперше за весь час збентежився, вийшов із заціпеніння і глянув на мене.

— Розлучаєшся, чоловіче? — це прозвучало майже по-дружньому, з ноткою співчуття.

До дідька, я не думав, що по мені видно. Так чи так, я виглядав краще за