Читати книгу - "Природний роман та інші історії, Жорж."

Зрадівши, що він заговорив, я знову спитав, як він зветься.

— Ґеоргі Ґосподинов.

— Це моє ім’я! — вигукнув я.

— Знаю, — він байдуже знизав плечима. — Я читав вашу газету. І знаю ще сімох людей, яких звати так само.

Більше він не сказав нічого. Я залишив його і подався геть. Усе складалося, як у поганому романі. Мені сяйнуло, що я можу зателефонувати його дружині й спитати, як насправді зветься її колишній чоловік. Перш ніж завернути за ріг, я не втримався і обернувся. Він сидів так само, гойдаючись у кріслі, — ритмічно, як ті пластмасові долоньки, що їх колись чіпляли за заднім склом автомобіля.

Через рік я знову спробував його знайти. Тим часом мені вдалося домовитися з одним видавництвом про публікацію його рукопису, треба було лише, щоб він підписав контракт. Сумнівно, що мені вдалося б дотягти його до видавництва, тож я вирішив, що сам віднесу йому папери. Стояла пізня весна. Я вже довідався його ім’я від дружини і мусив змиритися зі збігом. Мені було якось соромно перед тим чоловіком — так, ніби я погидував, що якийсь опущений тип може бути моїм однофамільцем, та ще й тезкою. Угода з видавництвом передбачала пристойний гонорар, який, без сумніву, був би для нього не зайвим. Я обійшов увесь сквер, але ніде його не знайшов. Покрутився коло базару. Запитав одного з продавців, із яким, здається, розмовляв попереднього разу. Той нічого не знав. Востаннє бачив його минулої осені, у жовтні, ні… мабуть, на початку листопада. Відтоді він не з’являвся. Потім продавець махнув рукою й докинув, ніби між іншим, що холод минулої зими був собачий, а Маятник (таке в нього було прізвисько) збирався провести її на своїй гойдалці, ну, тобто на кріслі. Розповідаючи це, чоловік устиг продати кілограм помідорів, два кілограми огірків і кілька пучків свіжої петрушки, не забувши нахвалити свій товар і мені. І все це байдужим, трохи писклявим голосом. Перше, що мені захотілося зробити, — це потоптати йому всі помідори, до останнього, далі обскубати листочок за листочком свіжу петрушку і, нарешті, встромити його обличчям у ту саламаху. Як могло статися, що продавці — чи не єдині, з ким спілкувався той безпритульний — не зробили для нього хоч щось? Не знаю, якась кімнатка на зиму, чи хоч би пивниця… Але мій гнів поступово минув, бо відразу поставало запитання, чому я сам нічого не зробив для бідаки. Я подався геть, аби пошукати лавку у сквері недалеко від того місця, де я рік тому вперше і, певно, востаннє розмовляв із чоловіком на кріслі-гойдалці. До того ж через якусь дивну випадковість (чому випадковості завжди здаються нам дивними?) він носив таке саме ім’я, як у мене. А може, все склалося інакше, гадав я собі. Може, він раптом узявся за розум, може, публікація в газеті додала йому духу, підняла з вічного крісла, і він тепер десь працює, можливо, навіть пише, винайняв собі помешкання, знайшов іншу дружину? У якусь мить я уявив собі його в панельній вітальні, перед телевізором, капці на ногах, старенькі, але чисті штани, грубий светр, незмінне крісло-гойдалка. На колінах — та сама миршава кішка, яку він гладив тоді. І що рельєфнішою ставала ця картина в моїй уяві, то менш реальною здавалася. Врешті, я видобув контракт із видавництвом і зробив останнє, що міг учинити для свого однофамільця. Підписав його.

3

Вони ширяють у порожнечі, позаяк остання існує, і, з’єднуючись між собою, ведуть до сотворення, а розділяючись — до загибелі.

Демокрит (за Аристотелем)

Флобер мріяв написати роман про ніщо, роман без будь-якої зовнішньої фабули, який мав би «триматися сам собою, внутрішньою силою стилю, як земля тримається в повітрі без усякої опори». Пруст певною мірою сповнив цю мрію, спираючись на мимовільне пригадування. Але й він не оперся спокусі фабульності. Нескромність мого наміру полягає в тім, щоби створити роман із самих лише зачинів. Роман, який весь час починається, щось обіцяє, доходить до 17-ї сторінки й вертається назад, до точки виходу. Ідею, чи то першооснову такого роману я віднайшов в античній філософії, насамперед у розумуваннях натурфілософської трійці — Емпедокла, Анаксагора, Демокрита. Отже, роман із початків спочив би на цих трьох китах. Емпедокл обстоює існування обмеженої кількості первоначал, до чотирьох головних стихій (землі, повітря, вогню, води) додаючи Любов і Ворожнечу — вони-то й урухомлюють стихії та спричинюють різні їх комбінації. Найближчим до роману мені видається Анаксагор. Його ідея панспермій, або сімені речей (їх Аристотель згодом назве нудніше й нейтральніше — гомеомеріями), може стати рушійною силою для такого роману. Роман, створений із безлічі крихітних часток, першоречей, себто початків, які укладаються в незчисленні комбінації. Якщо Анаксагор твердить, буцім кожна конкретна річ складена з маленьких схожих на неї часточок, то й роман може бути вибудуваний із самих початків. І я вирішив спробувати із зачинами романів, які вже стали класикою. Можна б їх назвати й атомами, віддаючи дань Демокритові. Атомістичний роман із початків, які ширяють у порожнечі. Отож, моя перша спроба виглядала так:

Якщо вам справді хочеться почути цю історію, ви, певно, насамперед захочете дізнатися, де я народився, як провів своє дурнувате дитинство, що родили мої батьки до мого народження, — словом, усі ці нісенітниці в стилі Девіда Копперфілда. Але, правду кажучи, мені не хочеться в цьому копирсатися.

Чи мені самому доведеться бути героєм свого власного життя, чи ця роль комусь іншому випаде, — то покажуть оці сторінки. Починаючи розповідь про своє життя з самого його початку, повідомляю, що я народився (як мені сказали, і я цьому вірю) у п’ятницю, о дванадцятій годині вночі.

Моє ім’я — Артур Ґордон Пім.

Сквайр Трілоні, лікар Лайвсі та інші джентльмени попросили мене написати все, що я знаю про Острів Скарбів. Їм хочеться, щоб я розповів всю історію від початку до кінця, не приховуючи нічого, крім розташування острова, та й то тільки тому, що й досі звідти не вивезли всіх скарбів. Отже, я беру перо в цей благословенний 17.. рік і повертаюся думками до тих часів, коли мій батько тримав корчму «Адмірал Бенбоу» і коли засмаглий старий моряк із шабельним шрамом на щоці вперше оселився під нашим дахом.

Допомогли бай Ґаньо скинути з плечей турецький ямурлук, напнули на нього бельгійський