Читати книгу - "Природний роман та інші історії, Жорж."

— Хай кожен з нас розповість щось про бай Ґаньо.

— Нумо, — загомоніли всі.

— Я розповім…

— Стривайте, я знаю більше…

— Ні, я, бо ти нічого не знаєш.

Зчинився галас. Нарешті всі погодилися, щоб розпочав Статі. І той почав:

Завжди, коли йдеться про індіанця, мені спадає на думку турок. І хоч яким би це дивним здавалося, все-таки воно має своє виправдання.

— Eh bien, mon prince. Genes et Lucques ne sont plus que des apanges, des маєтності, de la familie Buonaparte. Non, je vous préviens, si vous ne me dites pas, que nous avons la querre, si vous permettez encore de pallier toutes les infamies, toutes le atrocités de cet Antichrist (ma parole, j'y crois) — je ne vous connais plus, vous n’etes plus mon amiq vous n’etes plus мій вірний раб, comme vous dites. О, вітаю, вітаю. Je vois que je vous fais peur, сідайте й розповідайте.

Другого дня Великодня року Божого 1870-го був я на обіді у добродія Петка Рачева, письменника й газетяра болгарського. Мешкав він у тісному двоповерховому будиночку на розі двох вузеньких і засмічених вуличок, в одному з найбрудніших царгородських кварталів Балкапан-хан. Добродійка К., родичка пана Рачева, яка мешкала з ним, по обіді поставила перед нами на стіл дві великі чаші, наповнила їх почищеними й нарізаними яблуками і залила їх темним, смачним пашалиманським вином. Ми брали пальцями скибочки яблук, сьорбали вино, і бесіда наша точилася в радості й задоволенні.

Народився я 1632 року в місті Йорку в заможній сім’ї чужоземного походження. Батько мій, на прізвище Крейцнер, був родом із Бремена й оселився спочатку в Гуллі. Торгівлею він набув великого достатку і, покинувши торгувати, переїхав до Йорка. Батько мій дав мені достатню освіту — яку взагалі могли дати домашнє виховання та міська школа — й призначив мене вивчати право. Мене, проте, могло задовольнити лише ремесло моряка.

Перед кількома роками в Гамбурзі мешкав один купець на ім’я Робінзон. Мав він трьох синів. Найстарший захотів стати жовніром, записався до полку і в одній битві проти французів загинув. Другий багнув стати вченим мужем, але одного разу, спітнівши, напився холодної води, захворів на сухоти й помер. І так лишився наймолодший син, якого кликали Крузо.

Усі щасливі родини схожі одна на одну, кожна нещаслива родина нещаслива по-своєму.

Все сплуталося в домі Облонських.

Того прохолодного травневого вечора Чорбаджі Марко, з непокритою головою, в самому халаті, вечеряв зі своєю челяддю у дворі.

Сон техаського оленя, що спочиває у своєму нічному сховку, порушило тупотіння кінських копит. Олень не полишає укриття, не зривається на ноги, бо ж у преріях живуть і дикі коні, що блукають ночами. Він лише підводить голову, так, що роги вистромлюються понад високою травою, й наслухує.

Виокремлені в такий спосіб, початки здобуваються на власне життя, корячись чудним законам міжтекстового притягання й відштовхування, як це провіщали Емпедокл, Анаксагор і Демокрит. Якщо швидко читати їх один за одним, вони зливаються воєдино і починають рухатися, ніби кадри кіноплівки, керовані якоюсь загальною кінетикою. Герої та події змішуються, і з них виліплюється нова історія. Початок із Селінджера, де оповідач кепкує із зачинів у стилі «Девіда Копперфілда», плавно вливається у саме ті діккенсівські рядки. Далі холодно відрекомендовується перше речення з «Історії Артура Ґордона Піма», щоб розчинитися в розлогій оповіді з «Острова скарбів». Відтак цілком безконфліктно входить бай Ґаньо[1], який розповідає історію про Вінету, а куртуазний французький зачин світського прийняття з «Війни і миру» радісно змінюється по-східному вальяжним пообіднім частуванням із нарізаними яблуками та паша-лиманським вином у господі добродія Петка Славейкова[2]. І, ніби історія, розказана під час тієї гутірки, йдуть перші рядки «Предивних пригод Робінзона», цілком випадково перекладених тим самим високоповажаним Петком. Інший переклад цієї книжки, який тут нанизаний, — то вже цілком окрема оповідь. І десь отут роман ніби вирішує стати сімейним і збирає родину Облонських заодно з челяддю Чорбаджі Марка[3], зовсім тим не бентежачись (бо й чим? — одна сім’я російська, інша — русофільська), а до того ж в обох родинах щось розладнується, хтось стрибає через пліт — чи то Королевич, чи Кареніна. Навіть техаський олень десь у заокеанських преріях стривожений тим шумом.

Світ — одне, і роман лише збирає його докупи. Початки дані, комбінацій безліч. Кожен із героїв вільний від переднакреслення долі. Перші глави обезголовлених романів починають витати, як панспермії в порожнечі, спричинюючи з’яви речей, так, Анаксагоре?

Гарно, хоч трохи перебільшено, сказав про це Емпедокл: «Із землі виросло багато голів без ший, голих рук, які металися сюди-туди, позбавлені плечей, багато очей без чіл блукали просторами, і все прагнуло з’єднатися…». Відтепер усе можна розвинути в той чи інший спосіб: Вершник без голови може з’явитися, приміром, на прийнятті у Ростових і лаятися голосом Голдена Колфілда. Можуть траплятися інші речі. Але ніщо не буде описане в Романі з початків. Він лише даватиме перший поштовх і залишатиметься достатньо делікатним, аби заховатися в тінь наступного початку, дозволивши героям пов’язувати свої долі волею випадку. Це я б і назвав Природним романом.

4

Розлучення з дружиною не було важким і виснажливим. Сама процедура тривала не більше ніж чотири-п’ять місяців, що вважалося цілком нормальним. Звісно, ми заплатили певну суму, щоб трохи пришвидшити процес. Я гадав, що легко це переживу. Моя дружина також. На першому слуханні, яке тривало не довше ніж дві хвилини, ми підтвердили, що наше рішення є «остаточним і безповоротним». Прокурорка була доволі грубою. Мала волохаті руки і велику родимку зліва на носі. Визначила дату другого слухання, яке мало відбутися через три місяці, і покликала наступну пару. Ми вирішили повернутися пішки.

— Що ж, маєш іще час подумати до другого розгляду, — кинула дружина. Я уявляв собі, як на розлучення зберуться всі гості, що були на весіллі у загсі. Як не крути, обидва ритуали все-таки міцно пов’язані. Було б чесно, якби тодішні свідки прийшли й тепер. Принаймні, не довелося б повідомляти кожного зокрема, що ми вже розійшлися, що я не відповідаю на старий телефон і так далі. Уявляю собі, як плачуть близькі, чуючи наше «остаточне й безповоротне так» на запитання судді. Втім, вони й на весіллі плакали.

— То виходить, шлюб триває між двома «так», — сказав я, щоб не відповідати на її репліку.