Читати книгу - "Природний роман та інші історії, Жорж."

Ет, давайте продовжимо іншим разом. Тим більше, що до остаточного розгляду ще є час.

00

— Жив я з одною дівкою, яка постійно зависала в клозеті. Принаймні чотири рази на день по півтори години, я засікав. Я сидів перед дверима в коридорі, як песик, і ми балакали. То були страх які серйозні розмови — отак, через двері. Іноді, коли вона замовкала, я зазирав крізь шпаринку від ключа.

— Похмуре місце — клозет. Це діра, чувак!

— Лиши чоловіка в спокої. Ну, і що далі?

— Нічого, балакали собі. Вона все одно там зачинялася, а ти сидиш, намагаєшся її звідти витягнути, вигадуєш усякі дурниці, підманюєш відчинити, щоб нарешті побачити її очі. Зазирання через шпарину я до уваги не беру, тим більше, що вона її часом затикала туалетним папером. Якщо не бачиш, з ким розмовляєш, розслаблюєшся й говориш речі, про які в іншому разі й не подумав би. Одного разу, коли я її намовляв вийти, вона відчинила й покликала мене досередини. Нічого не вийшло. Клозет затісний для двох, мушу вам сказати. Дивлюся на неї, як вона сидить, знявши бікіні, ніби пірнула в унітаз… Так, ніби унітаз її проковтнув. Тільки коліна і ноги стирчать. Ні фіга в нас не вийшло.

— І тобі не було гидко?

— Кажу вам, клозет — понуре місце, діра!

— Та ні. Ні… Просто не вийшло. Не смерділо. Ну, трошки.

— Зачекайте. У тому й уся справа. От де проблема. Якщо можеш витримати запах дівки, яка випорожнюється перед тобою, якщо тобі не бридко, якщо приймаєш цей запах як свій, бо ж власним ти не гидуєш, то це означає, що ти залишишся з цією жінкою. Розумієте? Називайте це великою любов’ю, єдиною половинкою, саме тією жінкою, з якою можеш бути разом принаймні кілька років, і так далі. Подібні речі трапляються нечасто. Раз у житті. І це тест.

— Cheers! Ти це запатентував чи випробовуєш свій черговий роман перед слухачами?

— Нічого подібного. Це серйозні речі, але у педиків, як ти, тест, певно, по-іншому виглядає. Будьмо!

— Досить із тими клозетами. Сидимо собі, п’ємо, закушуємо, а тут — клозети, смороди…

— Ні, почекай. Чому це люди за столом не мають говорити про клозети, га? Ти чого до клозету ходиш? Бо сидів за столом перед тим, наминав щось, хлистав, і тепер біжиш у клозет. Це природно, хіба не так? Але за столом говорити — ні-ні. А тепер дивись: чи є щось, що було б тісніше пов’язане зі столом, ніж унітаз? Я про це думав багато. Треба бути тупим гальмом, щоб не бачити, наскільки важливий клозет. Знаєш, що я зроблю одного дня? Я зберу всі історії про клозети, впорядкую їх, додам коментарі, покажчики, і видам «Велику історію клозету»…

— З м’якою обкладинкою і на туалетному папері.

— Добра ідея. Але історія матиме два розділи. Домашній клозет — це щось зовсім інакше, ніж громадський. І я вам скажу, в чому різниця.

— Можна, я спочатку доїм печінку, га? Бо зараз усе просмердиться.

— Велика різниця в тому, що в громадському клозеті все — сама лише процедура. Ти зачиняєшся, розстібаєш ширінку, робиш свою справу, натягаєш штани і зникаєш. Робиш усе якнайшвидше.

— Бо гидко в клозетах.

— Ну, так. Але то все тільки процедура. А до власного домашнього клозету можеш собі зайти, коли захочеться, навіть без потреби. Можеш там стирчати годинами, читати книжку чи гортати комікси. Можеш просто підперти голову й роздумувати. В жодному іншому приміщенні людина не може так зосередитися на собі. Тому — підкреслюю — це найважливіше місце. Найважливіше.

— Виходить, у громадський клозет заходиш процедурно, а в домашній — ритуально.

— Десь так. І це особисті ритуали, ритуали, які придумуєш сам для себе. Ні для кого іншого. Бо тут ніхто тебе не бачить. Думаю, що й сам Господь Бог не заглядає до клозету.

— От я й кажу: клозет — похмуре місце. Один мій дідусь повісився в клозеті за домом. Вийняв ремінь зі штанів і перекинув його через балку. Встромив ноги в отвір, щоб повиснути. А штани йому злізли аж до кісточок, не трималися без ременя.

— А я в дитинстві, коли в селі бував у кіно, ніколи не міг собі пояснити, чому у фільмах герої ніколи не ходять до туалету. На екрані індіанці, ковбої, цілі римські легіони, і ніколи не бачиш, щоб хтось із них какав чи пісяв. Я після двох годин у кіно летів до туалету, як навіжений, а ті чуваки з фільмів за все життя — ані разу. От, сказав я собі, справжні чоловіки не рачкують із голими задками, і взявся спробувати, скільки часу витримаю, не ходячи до туалету, принаймні за великою потребою. Тиснувся три дні. Корчився від болю в животі, ходив зігнувшись, мої домашні перелякалися і вже збиралися вести мене до лікаря. Третього дня увечері не витримав. Зачинився в туалеті й попустив. Я почувався, як розв’язана повітряна кулька, що мнеться, плямкає, сичить і врешті-решт здувається остаточно. Тоді я вперше засумнівався в кіно. Якось у ньому все було не так, якось… як би це сказати… нечесно.

— Це все тому, що ти дивився тупі фільми. Я от що тобі скажу: путній фільм можеш упізнати за тим, чи з’являється в кадрі клозет. Пригадуєш, як у «Кримінальному чтиві»: коли Брюс Віліс повертається по годинник і вирішує засмажити собі дві скибки в тостері, а Траволта в цей час сидить у клозеті. Тостер клацає, Брюс кидається й застрелює іншого. Словом, тостер смикає за спуск, кухня ніби дає в зад клозетові. Бачиш, як усе закручено.

— А поліцай у «Собачій зграї», пан Оранжев, чи як там його, коли розповідає історію про наркотики в клозеті з усіма тими подробицями про камуфляж. Поки він завчає історію, його шеф каже: ти мусиш пам’ятати лише деталі. Тоді вони тобі повірять. Дія, — каже він, — відбувається в чоловічому клозеті. Ти мусиш знати про нього все. Чи там паперові серветки, чи сушка для рук, яке там мило. Чи смердить. Чи якийсь мудак не обісрав кабінку… Все-все.

— Ох, зараз виблюю…

5

Весілля рослин

Лінней

Вагітність моєї дружини вже була помітна. Ця невинна фраза має друге дно, себто… як би це сказати… автором її вагітності був не я. Батьком був інший, а вона все ще лишалася моєю дружиною. Вагітність впливала на неї гарно, додавала її рухам якогось спокою,