Читати книгу - "Потяг у часі, Настя Біла"

Коли останній вагон зникає за межами станції, дрон здіймається ще вище, лишаючи позаду метушню платформи.

Тим часом тепловоз набирає оберти, реве, мов пробуджений звір, і дрон, не витримавши швидкості, губиться в чорній хмарі пари. Його поглинає потужна стихія — мовби сама міць часу закрила за ним двері.

На мосту, де стоять Марко і Петро, спостереження за дрончиком триває.

Марко:

— Блін, вже нічого не видно, треба повертатись.

Петро:

— Зачекай, поки дим розвіється.

Марко:

— Може не вистачити заряду, розвертаюсь.

В цей момент на станції збирається охорона. Вони вже помітили дрон і тепер намагаються з’ясувати, хто ним керує.

Охоронець:

— Там, на мосту!

Петро зустрічається поглядом з охоронцем, і той одразу помічає їх.

Петро:

— Марко! Я тобі казав, що нас спалять!

Петро вказує на охоронців, які вже прямують до мосту.

Марко:

Все, валимо!

З іншого боку моста їх перехоплює інший наряд охорони.

Марко:

— Сюди!

Брати не гають ані секунди. Помітивши вузький прохід між стіною і огорожею, миттєво кидаються до нього. Петро пролазить першим, зісковзує вниз по бетонному схилу — і вже за мить опиняється на баласті між залізничними коліями. Марк — слідом, приземляється поруч, озирається.

Охоронець:

— Та ви бачили? Тікають просто під поїзд! Треба поліцію викликати!

Старшйи охоронець:

— Та заспокойся, це ж пацани… Діти як діти. Хай краще так бігають, ніж у телефоні сидять.

Марко і Петро опиняються під величезним вагоном. З-під нього видно кілька пар брудних чобіт і військових штанів, заправлених до них. Вся станція огорнута запахом заліза й масла.

Петро:

— І що тепер робити?

Марко:

— Чекаємо.

Марко відчуває таку ж тривогу, як і Петро, постійно обмірковуючи всі варіанти, як вибратися з цієї ситуації. Він помічає, як по черзі з різних шляхів відправляються потяги.

Петро:

— Он наш вже ось-ось рушить!

Стає очевидно, що залишатись під вагоном — не найкраща ідея.

Марко:

— О, дякую за попередження, капітан очевидність!

Марк помічає самотнього Коловіка на сусідній колії. В очах — іскра.

Марко:

— А цей ще не поїхав?

Петро:

— Та він саме для нас чекає!

Брати кидаються до кабіни — попереду нові пригоди, і час грає проти них.

У салоні поїзда панує напруга — тиша, яка ось-ось може луснути. Петро виглядає через вікно, намагаючись не пропустити жодної деталі. На горизонті з'являються охоронці, які швидко наближаються до вагонів. Петро різко опускається на підлогу й притискається до брата, шукаючи укриття.

Петро:

— Марк, дивись! Вони вже там!

Марко:

— Почекай.

Петро:

— Що "почекай"? Пошвидше, треба тікати!

Марко:

— Куди тікати? Вони ж зрозуміють, що це ми з дроном. Все це наша справа.

Марко продовжує зібрану і швидку роботу — обережно складає гаджети в рюкзак, його рухи чіткі, мов в операції.

Марко:

— Ти з нами — гаджетів, як у морських котиків: дрон, телефони, планшет... Охоронці? Що вони нам зроблять?

Останні поїзди вже вирушили, і тільки охоронці, збентежені та безпорадні, блукають по перонах, намагаючись знайти хоч якісь сліди. Але діти вже давно зникли, і навіть найкращі професіонали не можуть виявити жодного натяку на їхню присутність.

Світ навколо змінюється, і Коловік, зі своїми надзвичайними можливостями, стає живим прикладом цих змін. Його технічні здобутки не перестають вражати не тільки його самого, але й батьків.

Коловік:  

— Мам, як ти думаєш, я зможу розігнатися до 100 км/год за сім секунд? Мої прилади показують, що я можу досягти 300 км/год!

Світлоколія:  

— Якщо ти будеш старанно працювати, результат не забариться!

Коловік:  

— Тоді я ще трохи потренуюсь. Хочеш зі мною?

Світлоколія повільно відводить погляд, сумніваючись, але намагається приховати хвилювання.

Світлоколія:  

— Будь обережний.

Коловік вже відправляється в бурхливе мчання, і її слова ледь долітають до нього. Ліс вражає своєю швидкістю, дерева минають як смуги на екрані, а вітер реве в обличчя. Його швидкість зростає, і краєвиди навколо стають ще більш яскравими та захоплюючими. Перегони з часом набирають драматизму, коли Коловік здійснює круті віражі. Ліс розчиняється перед ним, немов запрошення у новий світ, повний невідомих можливостей. Попереду — майбутнє, де все зміниться.

Коловік повертається після тренувань і бачить, як Мороклав намагається забрати на буксир Світлоколію. Його тіло важко рухається, і Коловік одразу кидається на допомогу.

Коловік:

— Що сталося? З мамою все в порядку?

Мороклав тягне її вперед, але Коловік не вагається і підштовхує її ззаду.

Світлоколія:

— Мороклав, залиш, я спробую сама.

Коловік:

— Звісно, мам, пробуй, все вийде!

Момент, коли Світлоколія важко входить в депо, пронизаний глибоким внутрішнім конфліктом. Кожен її рух — це боротьба не лише з фізичним болем, а й з власними обмеженнями, сумнівами та відчуттям безсилля.

Коловік стоїть біля рейок, що зникають в глибокій лісовій гущавині, погляд його сумний, а в серці розцвітає жадоба пригод. Він відчуває, як його тяга до нового життя стає сильнішою, хоча невідомість перед ним велика і страшна.