Читати книгу - "Потяг у часі, Настя Біла"

У цей момент, ніби з'являючись з тіні лісу, поруч з ним з'являється Мороклав. Його погляд серйозний, голос тихий, але сповнений глибокого змісту.

Мороклав:

— Колись і мені хотілося вирватися в подорож, назустріч новому життю, до того, що здавалось недосяжним! Я думав, що коли повернусь, нічого не зміниться. Всі будуть чекати на моє повернення. Але все виявилося не так просто...

Коловік:

— Ти не поїхав?

Мороклав:

— Звісно, поїхав. Але ти знаєш, що з нами все як у людей. Ти прагнеш до найвіддаленішої зірки, і здається, що вона світить тільки для тебе. Але, скільки б ти не йшов, вона завжди залишається на відстані.

Коловік:

— Подорож у часі — це частина нашого шляху. Він обов'язково веде нас туди, де ми маємо бути.

Мороклав:

— Якщо ти залишишся з нами назавжди, ми просто зникнемо. Назавжди!

Коловік:

— Просто я ж ніколи не був там... Де моя зупинка?

Мороклав:

— Час тебе всьому навчить. Ти сам зрозумієш, коли прийде твоя зупинка.

На зоряному небі, наче великий космічний мап, з’являється карта залізниць, якими рухався "Ураган". "Сапсан", мріючи про власний шлях, спостерігає за зорями, що мимоволі ведуть його.

Мороклав:

— У мене було тисяча зупинок, тисяча різних пасажирів. І щоразу я думав про те, що колись повернуся назад, до того місця, де все почалося...

Коловік:

— Я буду сумувати!

Мороклав:

— І я теж!

Морклав — батько, який прожив важке й насичене життя. Його сила вражає, але в кожну мить він прагне побачити, як його син розвивається, як справляється з новими викликами. У його погляді — турбота та мудрість, але й непомітна тривога.

Наступного ранку Морклав допомагає Коловіку. Вони обережно перевіряють справність механізмів. У цей час "Світлоколія", спостерігаючи за ними з боку, дивиться на сина та батька з сумним поглядом, в її очах відбивається тривога за їхніми шляхами та виборами.

Коловік:

— Мам, як тобі?

Коловік блищить так, наче тільки що зійшов з конвеєра.

Світлоколія:

— Те, що ти робиш — навіть краще, ніж я могла уявити!

Коли все було зібрано й перевірено, трійця рушила назустріч лісу — туди, де починаються справжні пригоди.

Коловік мчить попереду, очі в нього горять — ліс, колись незнайомий і трохи лячний, тепер здається йому казковим. Позаду — батьки. Їхній рух повільніший, ніби кожен поворот колеса важить більше, ніж звично. Світло попереду стає яскравішим, а разом з ним і усмішка Коловіка. Він раз у раз озирається — хоче зустріти погляд тата й мами, поділитися своєю радістю. І тут — протяжний, трепетний гудок розрізає повітря. Батьки відповідають. Їхній сигнал звучить міцно, впевнено, з ніжністю. Ліс здригається — відлуння відгукується серед дерев. Звірі насторожено визирають зі своїх схованок: це вперше вони чують, як б’ється серце великої родини локомотивів.

Петро сидить перед панеллю управління. Його очі бігають по клавішах, кнопках, важелях. Він боїться натискати навмання. Звучить тихе гудіння механізмів, мов очікування чогось важливого.

Брати шукають інструкцію, перевертають панелі, заглядають у щілини. Аж раптом — завмирають.

Петро:

— Що якщо натисну не те? — він чує в голові голос батька, і чомусь — мамине «обережно!».

Крізь лобове скло наближається маленька точка.

Вогненно-блакитна. Вона зростає з кожною секундою, пульсує, мов серце іншого виміру.

Марко:

Петро:

Коловік на величезній швидкості влітає в кільце — і зникає в полум’яно-блакитному отворі, що розриває небо.

За вікном минають десятиліття

2020...

У чергах стоять не за хлібом, як колись, а за новим iPhone.

А діти... діти вже не граються у дворах, а сидять із ґаджетами, спілкуючись із телефонами частіше, ніж одне з одним.

2015...

У світі панує мода на селфі та смішні відео.

Телефони стали майже чарівними: вони знають погоду, рахують кроки, показують мультики і можуть знайти котика в будь-якому місті.

2010...

Телевізори стали плоскими.

Люди вчаться “гортати” світ пальцем.

У бабусиних хатах ще тріщать лампові телевізори, але внуки вже навчилися перемикати YouTube.

2005...

На вулицях можна побачити одразу три епохи:

дядько в шкіряній куртці з пейджером, школярка з тамагочі в кишені й продавець DVD-дисків.

Мобілки з'являються у дітей — з антенками, поліфонією і змійкою.

1995...

У школах ще пишуть крейдою на дошці, в телевізорах — «У світі тварин» і «Поле чудес».

Діти грають у «казаки-разбойники» та збирають фантики від жуйок з динозаврами.

У магазинах — довгі черги, але вдома всі разом: мама варить борщ, тато майструє щось у гаражі, а в кімнаті хтось грає на денді.

Потяг різко зменшує швидкість і, згодом, зупиняється. Між деревами і полями, у самому серці простору, з’являється станція «Магедово». На станції, здається, нічого, крім будівлі вокзалу та елеватора, що височіє на горизонті. Всі інші будівлі — зникли в тумані. За ними, на неозорому полі, хтось невідомий рухається далеко вдалечінь, але навіть крикнути до них — занадто далеко. Відчуття, наче ти опинився в якомусь затишному куточку, де час наче забув про людей.

Петро дивиться у вікно, його погляд блудить по просторах села.

Петро:  

— Де це ми?

Марко:  

— Ти про пейзаж за вікном?