Читати книгу - "Потяг у часі, Настя Біла"

Петро:  

— А про що ж ще?

Марко:  

— Де б ми не були, мені здається, ми дуже далеко від дому.

Коловік:  

— Привіт! Настав час познайомитись. Ви були в небезпеці на вокзалі, тому я вирішив не гаяти часу.

Марко:  

— Ну що ж, хто б ти не був, розповідай все в деталях.

Коловік:  

— Почекіть, я тут дещо знайшов.

Петро:  

— Їжу?

Марко:  

— Цьому лише б поїсти, тільки очі відкрий!

Коловік:  

— Ми зараз у Магедово, невеличкому селищі у Запорізькій області. Тут живе близько 200 осіб. З визначних пам'яток — сільрада та елеватор. За вікном — 1995 рік.

Петро, з недовірою поглядаючи на Коловіка:

— Що, комп'ютер перегрівся?

Марко з посмішкою дивиться на Петра і додає:

— Заглючив, напевно. Але неважливо, все одно від охоронців втекли. Пішли вже звідси!

Коловік, не зважаючи на їхні жарти, спокійно відповідає:

— Я не жартую, це серйозно.

На екрані з'являється спливаюча довідка, що супроводжується зображеннями, які ілюструють те, що описує Коловік.

Екран:

Назва села: Магедово

— Магедово — це справжнє село в Україні, розташоване в Запорізькій області. Хоча село невелике і має свою тиху атмосферу, воно також є частиною реальної історії регіону.

Одним із найбільш помітних аспектів цієї місцевості є старі залізничні колії, що проходять через село. Через близькість до великих сільськогосподарських угідь, село було відоме своєю аграрною діяльністю, і саме залізниця використовувалась для перевезення зерна та інших сільськогосподарських продуктів.

Зображення на екрані співпадають з тим що брати бачать за вікном: сільський вокзал, елеватор.

Марко:

Коловік:

- Можливо. Додам що зараз 1995 рік. Час, коли ще не було сучасних технологій, і сільське життя йшло своїм неспішним ритмом.

Коловік повертається до братів, дивлячись на екран з інформацією.

— Ось ми тут, в Магедово. Такий собі момент часу...

Марко:

— Чекай. Магедове... Магедове... Щось знайоме. Це ж село, де жили наша прабабуся й прадідусь!

Петро:

— Тут наш тато проводив дитинство?

Коловік:  

— Саме так. Це те саме місце.

Петро:

— Але як ми тут опинилися?

Коловік:

 — Коли ви сіли в кабіну швидкісного потяга, в кожного в голові промайнуло безліч думок... Але мені вдалося вловити найсильніший імпульс. Він ішов від Марка. Там було чітке бажання потрапити саме сюди.

Марко:

— Та я ж просто згадав, як тато розповідав про Магедове... Що нам тут робити?

Коловік:  

— Моя задача — привезти вас сюди і...

Марко не дослуховує, махає рукою і перериває.

Марко:

— Ну що, Петю, ходімо. Подивимось, чи навчилися тутешні добувати вогонь.

Коловік:  

— Я подам сигнал, коли буде час повертатись...

Але брати вже не чують останньої фрази.

Петро:

— Їсти хочеться.

Марко:

— Може досить!

Петро:

— Що ти там бурчиш?

Марко:

— Та нічого, ходімо вже. Зараз щось придумаємо.

Двері потяга з шипінням відчиняються. Тиша — така, що аж у вухах дзвенить. Здається, весь світ на мить завмер. Марко першим ступає на перон. Потім обережно — Петро. Вони озираються. Перед ними — невеличкий, але доглянутий вокзал, побілена стіна, потрісканий напис «МАГЕДОВЕ». Поруч — елеватор, височенний, мов маяк серед сільських хат.

Марко:

— Мда... не міське метро.

Петро:

— І де тут магазин?

Хлопці виходять за межі перону.

Їхні кросівки м'яко вгрузають у землю — не асфальт, а справжня чорноземна дорога. Здалеку пахне свіжою травою, димом із грубки і чимось солодким, домашнім.

Навколо — старі дерев’яні хати, деякі з підпертими віконницями, інші — з килимами на парканах. Курка перебігає дорогу. Десь неподалік гавкає пес.

Марко:

— Здається, ми потрапили в татову історію.

Петро:

— Пахне... смаженою картоплею?

Марко:

— Або новими пригодами. Побачимо.

Хлопці рушають вузькою сільською стежкою, що веде вглиб села. Десь у траві цвірінькають горобці. Сонце тільки-но почало гріти, кидаючи тепле світло на старі паркани і вікна, за якими ще дрімає село.

Виходячи з вагону, брати все ще намагаються збагнути, що саме сталося, але тихий шелест сільських вітрів і запах свіжого сіна допомагають відволіктись від відчуття страху. Вони потихеньку починають звикати до нової реальності, де час здається сповільненим, а кожен звук — наче таємний сигнал.

Марко помічає невисокого чоловіка з тачкою, що котить перед собою старий металевий бідон. Той повільно минає паркан елеватора і звертає на ґрунтову дорогу.

Марко:

— За мною!

Петро відразу кидається слідом, спотикаючись об камінці.

Брати біжать поміж хатами. У повітрі — запах парного молока, кропиви й старого дерева. Десь мукає корова, скиглять кури. Люди з’являються на горизонті, але всі далеко — немов на старій фотографії.

Марко:

— Стойте! Зачекайте! Чоловіче! Товаришу! Господарю!

Петро:

— Може, ми невидимі?

Марко:

— Не думаю...

Чоловік не озирається. Тільки скрипить колесо тачки. За мить він зникає за поворотом — мов і не було. Брати зупиняються. Вони на перехресті — розгублені, збентежені.