Читати книгу - "Потяг у часі, Настя Біла"

Раптом, із протилежного боку дороги, з-за хати виринає Ромка — рум’яний хлопець у засмальцьованій майці, в оточенні ще п’яти таких самих «вояків». У когось з них — саморобна рогатка, в іншого — наплічник з консервними банками.

Ромка:

— Це ще хто?..

Петро:

— Марк… дивись, цигани!

Марко:

— Це не цигани. Це місцева банда. Спокійно. Я буду говорити.

Ромка з компанією наближаються, з цікавістю, але й напругою. Навколо — усе ще тиша. Лише гавкіт далекого пса і дзижчання мухи над вухом.

Марко і Петро стоять, притиснувшись один до одного. Ромка і його компанія замкнули навколо них коло — мов собаки навколо кістки.

Ромка:

— Мовчите, да? А ви взагалі знаєте, чия це земля? Чиї стежки топчете?

Його компанія гуде схвально — мов хор розлючених ґав.

Марко:

— Ми сюди не просто так. По справі.

Ромка:

— По справі? Ану розкажи, поки ми добрі.

Марко:

— Ми з майбутнього. Прилетіли сюди на суперлокомотиві, він має важливу місію!

Хтось позаду пирснув — але, зустрівшись з Ромчиним поглядом, одразу зробив вигляд, що кашляв.

Ромка:

— Ти що, хворий? З якого ще майбутнього?

Петро:

— Із дві тисячі двадцять п’ятого. Якщо точно.

Ромка:

(похмуро)

— Ну, не хочете по-доброму...

Він підходить ближче, хрустить кісточками пальців.

Ромка:

— Давай рюкзак сюди!

Раптом — шльоп! — його п’ята точка знайомиться з віником. Компанія завмирає. Потім хтось регоче. Але не Ромка.

Голос з-за спини:

— Ще раз махнеш руками — віником по голові отримаєш!

Це Бабуся Галя — міцна, як корінь хрону, у фартуху і з гнівом в очах.

Бабуся Галя:

(до Ромки)

— Ану стояти, герой! Дітей вирішив бити? Ганьба! Магедово ще такого не бачило!

Ромка:

— Вони чужаки! Нас за дурнів тримають!

Бабуся Галя

— А ти сам себе дурнем зробиш, якщо руки чіплятимеш. З людьми треба словами, не кулаками!

Вона бере Марка і Петю за руки, як курчат.

Бабуся Галя

— Ходімо зі мною, поки вас тут не з’їли.

Вони йдуть, а позаду Ромка — розчервонілий, сердитий, стискає кулаки.

Ромка

— Я все з'ясую... Побачите ще!

Будинок із вибіленими стінами, низ начорно підмазаний смолою — так тут заведено, щоб "гарно було". Вікна — блакитні, мов небо перед грозою. У кутку — стара вишня, поруч абрикосина й шовковиця.

Але Марко і Петро бачать зовсім не це. Їхню увагу приковує дивна сцена: у тіні великого горіха кілька чоловіків у фартуках, забризканих кров'ю, точать ножі. Ще двоє тягнуть у гараж великий дерев’яний стіл.

Петро:

— Мені страшно...

Бабуся Галя:

— О, хлопці, вже й свіжину розібрали? Молодці!

Петро дивиться широко розплющеними очима. У його уяві — капає кров, блискуче лезо ножа, зла усмішка чоловіка з кулаками, як каструлі. Він ледь не падає. Бабуся Галя м’яко, але впевнено схопила Петра за руку.

Бабуся Галя:

— Ой, голодний, еге ж? — мовила вона з усмішкою.  

— Нічого, зараз бабуся Галя тебе підгодує, станеш, як огірочок — свіженький, міцненький!

Марко тихо сміється в кулак.

Петро:

— Відстань!

У цей момент з хати виходить дід Вова — у підтяжках, з глибокими зморшками і добрим, хоч і здивованим, поглядом.

Дід Вова:

— Ну, здрастуйте, гості дорогі!

— Ви звідки будете?

Петро:

— З дві тисячі двадцять п’ятого...

Марко мовчить, спостерігає.

Дід Вова:

— Ось воно як...

— Ну, проходьте, проходьте. І не бійтеся, тут у нас тільки кабанчик. Без людей.

Петро ковтає слину.

Бабуся Галя:

— Вова, ти он якого хлопця налякав!

Дід Вова:

— Я? Та я ж тільки посміхнувся...

Бабуся Галя:

— Усе, ходім, годувати. А то ще вирішать, що ми людоїди.

Хлопці проходять через двір, повз ще теплі сліди сільської буденності, повні запахів, яких вони ще не знали. У сінях пахне — борщ, сало, часник, і щось смажене на сковорідці шкварчить так, ніби хоче поговорити.

Бабуся Галя рухається спритно, накриває стіл. Вишита скатертина, тарілки з «півниками», чашки всі різні — одна з-під сервізу, інша із щербинкою.

Бабуся Галя:

(подає борщ)

— От, хлопчики, поїжте. Борщ — як у війську: щоб ложка стояла.

Петро:

— А це точно… борщ?

Марко:

— Якщо з нього не вилізе жаба — значить, точно.

Дід Вова:

— А ви, виходить, із дві тисячі двадцять п’ятого?.. Цікава цифра. П’ятірка — гарне число.

Петро:

— А ви звідки знаєте?

Дід Вова:

— Та воно по вас видно. Очі у вас швидкі, а спини ще не втомлені.

Марко з Петром перезираються. Поруч шкварчать деруни, бабуся Галя вже ріже хліб.

Бабуся Галя:

— А скажіть мені, діточки, як ваше прізвище?

Марко насторожено кидає погляд на Петра. Той ледь помітно знизує плечима.

Марко:

— Шевченки.

Бабуся Галя злегка завмирає з ложкою в руках. Її погляд стає ніби прозорішим, м’яко затуманеним. Вона кладе ложку на стіл.

Бабуся Галя:

— Шевченки… Як моя донька після весілля стала.

(пауза)

— А як тата вашого звуть?

Петро:

— Андрій.