Читати книгу - "Потяг у часі, Настя Біла"

Бабуся Галя повільно сідає за стіл. На обличчі — тінь здивування, яка переходить у глибоку, стару ніжність.

Бабуся Галя:

— Он як…

— І онука мого так само звати. Тільки він ще зовсім малий.

Петро відкриває рота, щоб щось сказати, але не може. Марко лише мовчки дивиться на бабусю, яка ніби одночасно й тут, і десь далеко.

Бабуся Галя:

— У Магедові все повертається, як по колу. Ім’я, як річка, знову повертається назад. А ви їжте, їжте, не соромтесь, ще багато на стіл принесу!

Вона заходить у будинок, і одразу за нею йде дід Вова. Він тихо шепоче їй, капаючи їй заспокійливе, і обидва починають тихо розмовляти, міркуючи над тим, що сталося.

Дід Вова:

— Мабуть, не п'яні, але таку чушку несуть...

— Від Ромкиної шайки, чи що?

Бабуся Галя:

— Ні, я від них навпаки відбилася! Не знаю, чиї вони, але, здається, хлопці нічого, нормальні. Навіть не виглядають, як місцеві... Але хай залишаються, подивимося, як буде. Ми не одні, тут все з’ясується.

Вона знову поглядає на дітей, що спокійно їдять, не надто стурбовані всім, що сталося. Вона скидає перед ними ще кілька страв і каже:

— Смачно вам? Тут у нас все по-справжньому, як і було. З’їдайте все, бо в Магедові нічого не пропадає. Все має своє місце.

Дід Вова, помітивши її роздуми, відкашлюється і додає:

Дід Вова:

— Ну, все одно... не забувай, що тут у нас нічого просто так не трапляється. В Магедові навіть час має свою логіку.

Вони обоє дивляться на Марка і Петра, задумливо. Дід Вова зітхає, і в його очах видно якусь невизначену тривогу.

Дід Вова:

— Бодай тобі будка, хлопці, що не так? Щось вони явно не те питають... Ці чужаки, що від них чекаємо?

Бабуся Галя, наче не чуючи його, відповідає вже до дітей:

Бабуся Галя:

— Ви сюди не просто так прийшли, правда? Магедово багато чого може вам показати. Але тут є свої закони: всі приходять, а от хто залишиться — питання.

Вона знову береться за свої справи, а діти їдять, але на їхніх обличчях видно зростаюче відчуття того, що вони потрапили не просто в минуле, а в місце, де все, навіть час, влаштовано інакше.

Брати стоять, ніби замерзли, не наважуючись навіть рухнутися. Вони витріщаються на двері сараю, намагаючись зрозуміти, що ж буде далі.

Петро, трохи нервуючи, дивиться по сторонам:  

— Мені це все зовсім не до душі.

Марко, стискаючи кулаки і намагаючись тримати спокій: — Думаєш, мені подобається?!

Петро кидає погляд на чоловіків, які все ще стоять неподалік, і тихо говорить: — І ці чоловіки... вони якісь підозрілі.

Марко кидає погляд на двір, спостерігаючи за чоловіками, що закінчили роботу, і швидко міркує: — Дивись, вони йдуть! Може, зачинити їх у сараї?

Петро, задумливо дивиться на сарай, не зовсім розуміючи, що Марко має на увазі: — Еее... (завис)

Але Марко не чекає, миттєво підривається з місця, швидко пересікаючи двір і запираючи двері сараю на засув. Його рухи — швидкі, різкі.

Марко, піднявши одну руку в повітря, наче святкує: — Ти бачив це?

Він починає виконувати кілька танцювальних рухів, ніби щойно забив гол. Але раптом двері сараю починають здригатися від того, як хтось намагається відкрити їх зсередини.

Зсередини чутно голос діда Вови:  

— Внуки, ви що, дверку відкрийте!

Марко і Петро, не чекаючи на подальші вказівки, миттєво рвуться вперед, минаючи двір так швидко, що навіть "Бобік", німецька овчарка, встигає лише моргнути. Вони мчать через бабусин город, не звертаючи уваги на картоплю та помідори, і перескакують через перші паростки пшениці.

Через кілька миттєвостей Марк зупиняється, оглядаючи довколишній пейзаж, і помічає, що Петра поруч вже немає. Його погляд переривається.

Марко:  

— Петро, де ти?

Петро виходить з-під соняшників, що обступили їх поле, тримаючи в руках червоний помідор і натираючи його об свою футболку, наче це важливіше за те, що відбувається навколо.

Петро:  

— Ось, помідор знайшов.

Марк, недовірливо подивившись на нього:  

— Ми тут намагаємося втекти від якихось божевільних стариків, а ти помідори збираєш?!

Марк, відчуваючи, що ситуація стає дедалі більш безнадійною, дістає свій мобільний з рюкзака і пильно дивиться на екран.

Марко:  

— У мене є ідея! Шанси, звісно, невеликі, але раптом на тому пагорбі зможемо спіймати зв'язок і подзвонити нашим!

Петро з непевністю дивиться на телефон і ставить питання: — Зв'язок? А який зараз рік? Ти ж пам'ятаєш, тато казав, що колись у людей навіть телефонів не було!

Марко зітхає, пам'ятаючи розмови про старі часи: — Пам'ятаю, звісно... Жесть. Але треба спробувати!

Петро, трохи скептично:  

— А кому будемо дзвонити?

Марко дивиться на екран телефона і відповідає з певним сумнівом: — Йому.

Раптом телефон подає сигнал про розряджену батарею, і екран починає мерехтіти.

Марко, поспішаючи, але намагаючись не панікувати: — Батарейка, тримайся! Погнали!

Він миттєво рушає вперед до пагорба, і Петя, швидко ковтаючи останки помідора, чавкаючи і забруднившись, наздоганяє його.

Один із селян, котрий забув важливу річ, повертається до двору Шевченко. Він ступає на землю, чуючи приглушені голоси за дверима хліва.

Бабуся Галя:

— Врятуйте! Нас замкнули! Лишенько, випустіть, добрі люди!

Селянин №1:

— Ба Галя? Це ж ви?

Він підходить до дверей, знімає засув, і миттєво з темряви хліва, мов вулкан, виринають бабуся Галя та дід Вова. Вони виглядають як дві загадкові постаті з іншого світу.