Читати книгу - "На межі , Джесі Скарлет"

День почався із тиші.

У клініці ще не було нікого, коли Джесі зайшла до свого кабінету. Вікна, запітнілі від ранкового холоду, впускали м’яке сіре світло. Воно лягало на стіл, книжки, підлогу, роблячи все трохи нереальним. Повітря мало запах кави з автомату, сирого дерева і м’яких шерстяних светрів — усе змішалося в знайоме, майже затишне відчуття присутності.

Та щось було не так.

Вона рухалась повільно, мовби світ раптом став густішим, щільнішим. Кожен рух — мов через воду. Джесі кілька разів вдихнула глибше, намагаючись повернути собі звичний ритм. Але тіло не забуло вчорашнього. Не забуло, як він сидів — нерухомий, мовчазний, мов загрозлива тиша перед грозою.
Не забуло погляду. Глибокого. Проколюючого.
Того, що залишився під шкірою.

Вона приготувала крісло, налаштувала лампу, перевірила температуру у приміщенні — усі дрібниці, які створювали безпеку. А насправді просто відтягувала момент.

11:00.
Джордан.

Вона прочитала це ім’я в графіку двічі. Потім ще раз — не через забудькуватість, а тому, що в ньому було щось заборонене.
Джордан.
Звучало, як постріл. Як дотик. Як виклик.

Він з’явився без стуку, як і вчора.

Просто увійшов і став у дверях, ніби шукав межу між зовнішнім і внутрішнім простором — і не був певен, чи хоче її переступати.
Його силует був високим, темним на фоні світла в коридорі. На ньому був той самий чорний светр і прості штани — жодного акценту, жодної слабкості. Але вона помітила, як натягнута тканина лягає по його тілу. В кожному русі була тиша.
І сила.

— Ви чекали? — спитав спокійно, майже байдуже. Але очі… очі питали інакше.

— У мене графік, — коротко відповіла вона, стримано посміхнувшись. — Вхід вільний.

Він не відповів. Лише пройшов повз неї — неквапно, з тією мовчазною упевненістю, що властива людям, які встигли побачити надто багато.
Його погляд ковзав по кімнаті: шафа з книгами, абстрактна картина на стіні, чашка на її столі. Він зупинився біля вікна, відвернувшись.

— Тут тихо, — сказав тихо.
— Надто. Ніби щось чекає в цій тиші.

— Це місце для зцілення, — відповіла Джесі. — А не для загроз.

Він повернув голову — повільно, наче не хотів лякати.
— А якщо я — сама загроза?

У грудях щось здригнулося.
Джесі не показала цього. Вона вміла тримати вираз обличчя нейтральним. Та тіло… тіло все одно відгукнулось — дрібним холодом уздовж хребта, стисненням у шлунку, ніби внутрішній компас заплутався.

— Тоді, можливо, ми обидва не там, де мали би бути, — відповіла вона, спокійно.

Він опустив погляд. Потім сів — не так, як учора. Ближче. З тілом, що вже не ховало себе, а мовчазно чекало.

— Вам сняться сни? — запитала вона, коли тиша стала надто густою.

Його щелепа трохи напружилась. Пальці стиснулись у кулак — коротко, ледве помітно. Потім він розтиснув долоню, ніби зусиллям волі повернув себе назад.

— Занадто.
— Вони не йдуть. Ні вночі, ні вдень.
— Іноді я думаю, що живу в чиємусь сні. У чужому.
— І що все це… — він провів пальцями по повітрю — …не моє.

Джесі відчула, як у грудях щось відповідає на ці слова. Їй раптом стало важко дихати — не від страху, а від того, що це звучало занадто близько. Наче хтось обережно торкнувся її власної, давно замкненої рани.

— Буває.
— Коли все, що ти маєш — це чиясь історія, а не твоя.
— І ти просто намагаєшся її пережити.

Її голос був низьким, приглушеним. Його погляд — уважним.

Він не кліпав. Не зводив очей. Не питав.

Просто мовчав.
А в цій тиші між ними з’явилась нова якість — напруга, що не потребувала слів.

Сесія закінчилась, але він не поспішав йти.
Він підвівся повільно, мовби щось перевіряючи в собі. Потім підійшов до дверей, зупинився.

— Ви завжди такі спокійні?

— Ні, — сказала вона. — Але з вами я собі цього не дозволяю.

Він ледь усміхнувся. Ледь-ледь.
Цей рух був майже невидимий, але від нього у неї стислись плечі.

І щойно двері за ним зачинилися — повітря раптом стало легшим, але тіло залишилось тривожним.
Теплим.

Як після дотику. Якого не було.

Джесі ще сиділа за столом, коли почула кроки — легкі, але впевнені — що наближалися з коридору. Вона підняла голову і побачила, що двері до кабінету відкрилися знову.

— Джордан? — її голос звучав тихо, майже здивовано.

Він стояв на порозі, тримаючи в руках файл з паперами, і неначе вагався, чи заходити далі. Від його погляду в повітрі зависла хвиля напруги, що легко розтискала груди.

— Забув дещо, — злегка посміхнувся він, проте в очах залишалася таємниця.

Джесі помітила, як його руки ледь тремтять, коли він поклав папери на її стіл. Вони опинилися так близько, що вона могла відчути запах його шкіри — легкий аромат дерева і трохи солоного поту.

Вона мовчала, не знаючи, що сказати. Відчуття прилипання погляду до його очей змусило її серце битися швидше, але водночас приходила холодна хвиля сумніву.

— Ви… ви добре? — запитала нарешті, злегка нахилившись вперед.

Він дивився на неї довго, ніби шукаючи підтримки або визволення, і раптом відступив, ніби злякавшись власної близькості.

— Більше, ніж здається, — відповів тихо, і на мить його обличчя пом’якшало.

Вони стояли так, двоє чужих, які одночасно хочуть і бояться бути поруч. Здавалося, що навіть повітря навколо них наповнене електрикою, що тягне їх один до одного і водночас тримає на відстані.

Джесі відчула, як руки непомітно стиснулися в кулаки. Вона хотіла зробити крок вперед, але страх і сором стримували її.

Він повернувся до дверей і тихо додав:

— До зустрічі.

І, не озираючись, вийшов.

Залишившись сама, Джесі відчула, як у її грудях змішується тривога і нестримне бажання. Ця коротка зустріч пробудила в ній щось нове — і страшне, і чарівне водночас.