Читати книгу - "На межі , Джесі Скарлет"

Минуло три місяці.

За цей час Джесі навчилась відчувати Джордана ще до того, як він заходив до кабінету. Її тіло реагувало на його присутність майже інтуїтивно — коротким спалахом у грудях, щемом у животі, тривожним теплом на шкірі. Це лякало її. І водночас... збуджувало.

Його сесії були регулярними. Чіткі, мов відлік пульсу.
Кожен четвер, 16:00.

І щоразу — тиша перед, тиша після. Але в самій сесії щось зсувалося. Слова вже не звучали лише як розмови про біль. Там з’являлося дещо інше.
Глибше. Небезпечніше. Ближче до шепоту.

Сьогодні він запізнився. На дві хвилини.

І цього вистачило, щоб її пальці затремтіли на ручці. Вистачило, щоб вона кілька разів зиркнула на годинник, зробила ковток холодної кави, зняла і знову вдягла светр. Її непомітна тривога шила тканину очікування навколо кожного її руху.

Коли він нарешті увійшов — без поспіху, як завжди — вона вже встигла уявити всі можливі причини, чому його нема.
І жодна з них не була професійною.

— Пробачте, — сказав він, злегка знизу поглянувши на неї. — Мене затримали.

Його голос був нижчим, ніж зазвичай. Трохи втомленим. Трохи розгубленим.

Він сів не на звичне місце. А ближче. Ліворуч. І тепер, коли вона подивилась на нього — він був так близько, що вона могла бачити, як ворушиться маленька жилка на його шиї, коли він ковтає слину.
Його пальці були напружені. Він тер пальцем мізинець. Нервовість?

— Щось сталось? — обережно запитала вона.

Він мовчав.
Потім витягнув з кишені зім’ятий аркуш — малюнок. Простий. Олівцем. Але живий.

— Сни. Я почав їх малювати, — сказав тихо. — Це не терапія. Просто… наче інакше не вивести їх з голови.

Вона взяла аркуш обережно, мов би це була його шкіра. На ньому — постать. Темна, вигнута, майже згорнута в себе. А поруч — рука. Чиясь. Світла. Простягнута.

— Це ви? — спитала вона несміливо.

— Не знаю, — відповів він. — Але ця рука… вона ніколи не зникає. Навіть у найтемніших снах.

Її серце стукнуло так голосно, що вона злякалась, що він його почує.

Після сесії він не пішов одразу. Стояв у коридорі, спершись плечем до стіни, ніби ще щось зважував у собі. В повітрі витала тривожна тиша. Інші співробітники клініки вже розійшлися, світло приглушилось. Була п’ятниця, і з кожною хвилиною простір ставав більш особистим.

Вона вийшла з кабінету. Побачила його. І зупинилась.

— Ви ще тут? — запитала, намагаючись говорити просто. Але голос усе одно зрадив — занадто м’який.

— Хотів… подякувати, — сказав він. — За те, що слухаєте. І що не боїтеся.

— Ви б здивувалися, як багато я боюся, — зітхнула вона, наближаючись. Їх розділяло не більше кроку.

— Але ви не тікаєте.

Це прозвучало інакше. Не як факт. Як визначення. Як захоплення.

Їхні погляди знову зустрілися. І цього разу — довше, ніж слід було б. Його очі вже не ховали того, що там кипіло: втому, жагу, сум’яття, потребу. В її — спалахнув страх. І бажання.

— Добраніч, Джордан, — прошепотіла вона перш ніж піти.

— Добраніч… Джесі, — сказав він їй уперше на ім’я.

Її спина запульсувала жаром. Вона не обернулась, але зловила себе на тому, що усміхається. Маленько. Заборонено. Живо.

Її кабінет був напівтемний. У коридорі вже вимкнули частину освітлення, і тепер тьмяне світло ламп, що світило крізь матове скло дверей, розливалося м’якими плямами по стінах.

Джесі сиділа за столом, але думками давно була в коридорі. У його голосі. В його погляді. У тому, як повільно він вимовив її ім’я.

Джесі.

Відлуння цього слова, сказаного саме його низьким голосом, переслідувало її, залишаючи дивне тепло на шкірі. Вона провела долонею по шиї — доторк м’який, неначе хотіла заспокоїти себе. Але замість того, щоб зникнути, хвиля внутрішнього збудження лише розгорялась.
Занадто особисто. Занадто близько.

Вона підійшла до вікна й на мить притулилась чолом до холодного скла. На вулиці вже сутеніло, важке небо низько нависало над деревами у внутрішньому дворику клініки. Осінній вітер шарпав сухе гілля, яке ледь чутно шкребло по віконній рамі.
Все було спокійно, але щось у повітрі тиснуло.

Вона подумала про його малюнок. Про руку, простягнуту крізь темряву. Чи справді він малював її? Чи це просто її проєкція, бажання бути для когось тим світлом? Чи, може, він уже бачить у ній щось більше, ніж терапевтку?

Джесі вдихнула глибше. Клініка стихала, наче виймала себе з денного одягу — кімната за кімнатою занурювалась у тінь. Вона вимкнула комп’ютер, повільно зібрала свої речі.
Коли виходила з кабінету, останній раз озирнулась — і щось у ній здригнулося. Той самий запах, ледве вловимий, ще витав у повітрі.
Його запах.

Коридор уже був порожній. Усе виглядало звично — сірі стіни, двері, тиша. Але з кожним кроком вона відчувала, що цей вечір змінив щось у ній. Непомітно. Але остаточно.

Ніч зустріла її холодом і легким туманом. Повітря було свіже, вологе, з нотками мокрого асфальту і листя. Джесі натягнула шарф щільніше й повільно рушила до авто, що стояло трохи осторонь від головного входу.
Пальці намацали ключі, але рука завмерла на мить. Їй не хотілося їхати одразу. Хотілося просто постояти тут, посеред ночі, в цьому тендітному проміжку між роботою і реальністю.

У вікнах клініки ще світилося лише в одному кабінеті на другому поверсі. Вона знала, що там архів. І знала, що він зачинений. Але все одно чомусь поглянула туди.

Світло згасло.

Вона сіла в авто, але не завела двигун.
Слухала тишу. Відчувала, як її груди наповнює відчуття чогось нового, ще невизначеного, але вже живого.

Вона вже не та, що була кілька місяців тому. І не буде.