Читати книгу - "Під маскою влади, Катя Черниш"

Її нова кімната була більшою за все горище, на якому вона жила роками. М’яке ліжко, білі простирадла, шафа з новими речами — все стерильно ідеальне. І все — чуже.

Мія стояла посеред розкоші, яка не гріла. Навпаки — давила.Вікна були зачинені, віконниці масивні. Світло приглушене.Кімната нагадувала золоту клітку.

Її речі, якщо їх можна було так назвати, зникли. Замість них — нові сукні, взуття, парфуми. Порожні подарунки без підпису.

“Послух — і свобода.”

Його слова звучали в голові, мов лезо, що ще не торкнулось шкіри, але вже холодне.Він не погрожував.Але вона знала: тут усе — під контролем. І це не її контроль.

Вечеря пройшла мовчки. Він сидів на тому ж місці.Візок поруч. Погляд суворий, уважний.

Мія їла обережно, мов дика тварина, що боїться зловити чийсь гнів лише звуком виделки.

— Завтра ти поїдеш зі мною, — коротко кинув він.

— Куди?

— До офісу. Ти моя дружина — це має виглядати переконливо.

Вона ледь не посміхнулась — він хоче прикриватись нею?

Але всередині щось шепотіло: це не просто прикриття.Це — шахова партія. І він поставив її на клітинку без права ходу.

Пізно ввечері вона прокинулась від дивного звуку. Шурхіт.Скрип. Тиша зламалась.

Вона вийшла з кімнати босоніж, нечутно. Пройшла коридором. Двері до його кімнати були прочинені.

І тоді вона побачила…

 Він стояв.

 Без візка.

 У повній тиші, з пістолетом у руці, дивився у вікно.

Вона не встигла ні сховатись, ні видихнути. Він відчув її присутність і… повернувся.

Їхні погляди зустрілися. 

А він… посміхнувся. Вперше.

— Не всім можна вірити. Особливо тим, хто бачить більше, ніж мав би.