Читати книгу - "Під маскою влади, Катя Черниш"

Він не пояснив. Не вибачився. Просто сів назад у візок, як ніби нічого не сталося.

Мія мовчки відійшла в темряву коридору, але сон тієї ночі більше не прийшов. Її думки були чіткі, мов образ зброї в його руці.

Він брехав. Усе — брехня.

Він — не каліка. Він — хижак, що прикидається пораненим.

І все ж… вона не відчула страху. Відчула…спокусу. Небезпеку, яка тягне, а не відштовхує.

Наступного ранку вона вперше поїхала з ним.

Авто було чорним, як ніч. Всередині — тиша.За кермом — охоронець. Зліва — ще один. Вони не говорили.І навіть не кліпали. Мов машини.

— Що за компанія? — спитала вона.

— Бізнес.

— Чим займається?

— Контролем.

Він не брехав. Але й не говорив правди. І в його мовчанні був більший зміст, ніж у тисячі слів.

Офіс розташовувався в хмарочосі. На останньому поверсі. Чорне скло, тиша, обслуга, яка не дивилась в очі.Мія йшла поруч, але почувалась, наче в фільмі.

Погляди — шепіт.

Її — побоювались. Не її. Його.

В кабінеті він різко змінився. Погляд — крижаний.Тон — сталевий.

Перед ним стояв чоловік у дорогому костюмі, але з обличчям школяра, якого спіймали на списуванні.

— Ти думаєш, я не бачу, хто краде? — голос Алекса був тихий.

— Я... я не...

— Давай я покажу, що я бачу.

Він натиснув кнопку — на екрані з’явились записи камер. І графіки. І перекази.Мія мовчала. Не ворушилась. Лише дивилась.

Через п’ять хвилин чоловік із костюмом уже стояв на колінах.

— Я дам тобі шанс. Один.

— Дякую...

— Не мені. Своїй дитині — вона не має втрачати батька.

Мія ледве втрималась, щоб не здригнутись. 

Це не був той чоловік, що вчора мовчки сидів навпроти неї.

Це був глава мафії.

У машині дорогою назад він нарешті заговорив:

— Ти боїшся мене?

Вона повернула голову.

Її голос був тихим, але рівним:

— Я боялась тих, хто брехав і усміхався.Ти — не усміхаєшся.

Його губи ледь смикнулись. То була не усмішка.

То була згода.