Читати книгу - "Сам себе катаю"

class="book">Цікаво: вже в ті часи найкращими забавками дітвори, хоч як дивно, були різноманітні коліщаті фігурки. Наприклад, курча на колесах. Йому понад 5 тисяч років, а майже нічим конструктивно не відрізняється від сучасних іграшок, тільки й того, що виготовлене не з благородної пластмаси, а з глини. Це чарівне захоплення можна пояснити хіба що феноменом самого колеса. Скільки століть минуло, а воно й досі збуджує фантазію дітей. Спробуйте не подарувати на день народження своєму найменшому братику автомобільчик чи якийсь візочок, який-то буде розпач… Можна цілком погодитися з одним дослідником психології творчості, що якби фантазії була б потрібна емблема, то кращої, ніж колесо, не знайти.

Глиняне курча на колесах — найдавніша забавка малюків.

Тодішні дороги, звісно, не будувалися. їх «прокладали» колеса возів, колісниць та копита запряжених тварин. Втручання людини зажадали спершу гальмівні ділянки шляху, що проходили через вибалки, трясовини, болота тощо. Лагодили їх дерев'яними колодами або бруківкою. Так, у Швейцарії виявлено відтинок дороги, вимощений колодами ще в 1700 році до н. е. У Голландії такі настили з'явилися на двісті років пізніше. Штучні дороги виявилися досить вигідними — тут одразу підскочила швидкість. І, що не менш важливо, вони якоюсь мірою гарантували рук-, незалежно від примх погоди.

Матір'ю сучасних магістралей вважається майже метрової товщини кам'яна дорога, вимощена у Стародавньому Римі 312 року до н. е. Загалом мережа головних доріг із твердим покриттям, що оповила згодом територію Римської імперії, налічувала 100 000 кілометрів. Лише до самого Риму вбігало 29 доріг. «Усі дороги ведуть в Рим», — казали тоді римляни, пишаючись величчю свого міста та його сполученнями з багатьма країнами світу. Подекуди й сьогодні можна почути адресоване тому чи іншому місту це крилате прислів'я. І в цьому немає нічого дивного, адже, з точки зору транспорту, сучасне місто уподібнюється функціям серця, до якого збігаються численні шляхи-судини — суходолом, водою, повітрям.

Колесо й дорога завжди «бігли» в одній упряжці, взаємно впливаючи на розвиток одне одного. Колісні екіпажі вимагали кращих доріг, а вдосконалені дороги спонукали майстрів до виготовлення нових, комфортабельних і швидкісних засобів руху. При цьому незмінним лишався тільки рушій — тяглова сила коней, волів, віслюків тощо. Звичайно, це не могло не заінтригувати прискіпливий погляд винахідника.

Ідея візка, який би рухався сам по собі, хвилювала людину здавна. Коли у неї не було ще ніяких технічних засобів пересування, вона вже мріяла про чоботи-скороходи, килим-самоліт. А з появою колеса їй забаглося такого дива на колесах, яке б обходилося без тяглової сили тварин. На старовинних єгипетських пам'ятниках зустрічаються зображення крилатого Амура, який сидить верхи на стержні-містку, що сполучає два колеса. Дослідивши фрески, знайдені під час розкопок Помпеї, а також малюнки на кам'яному саркофазі, що зберігається в Національному музеї Рима, італійські археологи стверджують: прообраз велосипеда сформовано ще понад 2 тисячі років тому. На цих зображеннях можна розпізнати важливі деталі, які пізніше трансформувалися в сталі органи велосипеда: подоба рами, шатуни, укріплені на осі колеса, «рогате» кермо, сідло у вигляді стільця зі спинкою. Якщо це так, то, виходить, двоколісне диво народжувалося на планеті принаймні кілька разів.

На жаль, дуже мало відомо про перші спроби побудови коляски, що сама біжить. Історичні матеріали містять багато сумнівного, нез'ясованого. Наприклад, зберігся пожовклий клаптик паперу, в якому йдеться про технічне обгрунтування «самохода». Авторство його приписують грецькому механіку Герону з Александрії, який начебто жив у І столітті нашої ери. Хоча ще не доведено, існувала ця людина насправді чи під її ім'ям приховувалася так звана Александрійська школа.

Деякі дослідники історії транспорту пов'язують предтечу думки про «самохід» із дещо пізнішим часом. Вони вважають, що проект першого велосипеда було створено не в минулому столітті, а в 1495 році. І автором його був не хто інший, як Леонардо да Вінчі. Нещодавно група експертів виявила рисунок вченого, на якому в усіх деталях розроблено двоколісну машину, що рухається педалями. Більше того, Леонардо передбачив навіть ланцюгову передачу, що з'явилася на велосипеді лише 1884 року. Цей рисунок-проект залишався невідомим майже 400 років, оскільки зберігався в одній приватній колекції.

Велосипед Леонардо да Вінчі. 1495 рік.

Виходячи з уточнень, будемо вважати, що наполегливий пошук самохідної коляски припав на період з 1500 по 1800 рік. Не один винахідник мріяв про жар-птицю, впряжену у свій візок. Кожний працював самотужки і лишив в історії техніки цікаву сторінку. А підсумком їх творчої звитяги стали конструкції, які й нині дивують своєю оригінальністю, сміливістю технічної думки та непохитною вірою в найдосконалішу техніку.

Про механічну рушійну силу тоді годі було й думати, адже можливості водяної пари та газів ще належало відкрити. Тому винахідники покладали надії здебільшого на людські м'язи. Одні умільці віддавали перевагу важелям, інші — шестерінчастим передачам. Аби справити приголомшливе враження на своїх співвітчизників, «рухому силу», цебто людину, нерідко усаджували в ящикувату кабіну, лишаючи їй для огляду вузеньку шпарину. Тримаючись за кермо, водій-невидимка тиснув на педалі, схожі на лижі, і візок просувався із швидкістю пішохода. Замовляли такі чудернацькі машини лише монархи та багатії, яким вони служили для особистих розваг або влаштування цікавих видовищ для народу.

Справді, охочих подивитися на «гонки» допотопних машин було немало. Але такі «самоходи» проіснували недовго: конструкції були настільки громіздкими, що водії вибивалися із сил уже на першій версті. Тож згодом м'язовий рушій довелося полишити, натомість заходилися впрягати у візки вітер, який уже крутив лопаті вітряків і носив морськими просторами каравели.

Колісними вітрильниками захоплювалися у багатьох країнах: Китаї, Англії, Голландії, Росії. Зберігся цікавий документ про одного зухвалого винахідника. «Яузького паперового млина робітник Івашка Культигін задумав сани з вітрилом, які їхати без коня можуть. Катався на них Івашка по пустирищах вночі. А Варинської церкви батюшка Михайло доніс в приказ таємних справ, що Івашка має задум, і, спіймавши, Івашку мордували, а тоді він зізнався, що має зробити ще воза із крилами, дак не встиг. Сани спалили, а Івашку нещадно випороли». Прикро, що не збереглося ніяких технічних подробиць про винаходи непогамовного умільця.

Ще довго майстровиті люди не полишали надії «запрягти» вітер у свої «самоходи».