Читати книгу - "Сам себе катаю"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вітрила також не здійснили перевороту в пересуванні дорожніх екіпажів. І згодом про них забули, але не назавжди. Навіть сьогодні є ентузіасти, які намагаються довести, що вітри можуть і повинні працювати на колеса замість бензинових двигунів. І, напевно, вони будуть завжди, бо, враховуючи екологічні вимоги, вітер нині в неабиякій пошані у дорослих і юних винахідників, котрі прагнуть створити… вітромобіль XX століття. Знайшли себе вітрила і в зимовому спорті, давши життя так званим буєрам, тобто вітрильникам на ковзанах.
Колісний вітрильник — далекий попередник самохідного транспорту.
Сучасний вітровий велосипед.
А були й такі, що змушували візок рухатися за принципом ходу… годинника У цій справі теж відзначився геніальний Леонардо да Вінчі, змайструвавши військову колісницю з пружинним приводом. Масивну залізну пружину накручу вали конем, а потім її запускали, як сучасну заводну іграшку. Колісниця бігло прудко, та недалеко. Можливо, саме через це й не знайшла практичного застосування.
Трохи пізніше візок із пружинною тягою збудував німецький винахідник Йоганн Хаутц. Його «самохід» рухався довше, власне, скільки вистачало терпіння сил у водія, який час від часу підкручував тугу пружину. Пружинний механізм знаходився в ящичку, а збоку, наче в шарманці, було виведено рукоятку. Але так «пісня руху» їздця не звеселяла, а тільки втомлювала.
Ні сила вітру, ні пружина не могли суперничати з існуючими кінними екіпажами. Тому наприкінці XVIІ століття винахідники знову повертаються до ідеї м'язового транспорту. Досі майструвалися чотириколісні візки, рухати які одній людині було заважко. Аби позбавити саму конструкцію, так би мовити, зайвої ваги, відкинули одне колесо.
У 1685 році годинникар із Нюрнберга Стефан Фарфлер створив триколісник із ручним приводом. На передку візка приладнав кривошипний механізм, сконструйований на зразок колодязної корби. Фарфлер крутив корбу, а та через шестірню — переднє колесо, і так, не поспішаючи, він добирався до своєї майстерні.
Чотирьом колесам певний час залишався вірним російський колодник Леонтій Шамшуренков, селянин із Нижньогородської губернії. Просидівши у в'язниці, куди його несправедливо запроторили два купці, п'ятнадцять років, він написав у сенат, що «… таку коляску він, Леонтій, зробити може істинно на чотирьох колесах, так що вона побіжить без коней, правима буде через інструменти двома людьми, що стоятимуть на тій же колясці, окрім сидячих в ній, а бігтиме на будь-яку відстань і не лише по рівнині, але й під гору, де буде не зовсім круте місце». Задумом самоука зацікавилися місцеві чиновники і негайно доповіли в Московську сенатську контору, а та поставила до відома урядовий сенат. У квітні 1752 року до Шамшуренкова приставили солдата і відправили в Санкт-Петербург. Тут йому відвели майстерню, виділили кошти і призначили помічників. Через п'ять місяців натхненної роботи він представив сенату екіпаж, який рухався без коня, ніби сам по собі. Царські експерти визнали її придатною, колоднику виплатили за труди 50 карбованців золотом і відпустили додому. У рідне село Велико-польське він прибув у квітні 1753 року і того ж місяця написав до сенату: «В минулому 1752 році зробив я, уже названий, для апробації коляску, яка й досі знаходиться в С.-Петербурзі при урядовім сенаті, а тепер можу змайструвати для апробації ще сани, які їздитимуть без коней взимку і влітку за потреби. І якщо матиму дозвіл, то зможу зробити годинник, який ходитиме на задній осі коляски і показуватиме на крузі стрілкою до тисячі верст, а кожну пройдену версту відбиватиме дзвінок». Чи змайстрував самохідні сани та верстовий годинник — цей прообраз сучасного спідометра — Леонтій Шамшуренков, невідомо, як невідома і його подальша доля.
«М'язовий екіпаж» годинникаря Фарфлера. 1685 рік.
«Самобіжуча» коляска І. П. Кулібіна. 1791 рік.
Не збереглися ні креслення, ні рисунки, ні бодай одне доладне описання Шамшуренкового екіпажа, з м'язовим приводом. Технічні відомості, почерпнуті з кількох документів, вкрай скупі. З них можна судити, що коляска була чотириколісна, розрахована на двох пасажирів і нагадувала дещо спрощену карету. Два «візники» обертали педалі, які рухали задні колеса, вони ж і керували її рухом.
Ідею самоката просунув значно вперед талановитий російський винахідник Іван Кулібін, автор унікального мосту через Неву, рефлектора, світлового телеграфу тощо. У 1782 році жителі Санкт-Петербурга були здивовані появою на вулицях хитромудрого екіпажа. Основу його становила рама, збита з двох поздовжніх брусків і укріплена поперечинами. Попереду — поворотний круг з одним напрямним колесом, до якого прилаштовано тяги і важелі. Задня частина рами утримувалася на двох більших колесах.
Триколісну коляску з одним пасажиром рухав «кучер», який підстрибував позаду на педалях, або «туфлях», як назвав їх Кулібін. Ті крутили важкий горизонтальний маховик, що полегшував роботу «живого двигуна» і пом'якшував хід. Обертання вертикального вала маховика передавалося через зубчасті передачі на праве заднє колесо. Оригінальний механізм передачі крутного моменту на ведуче колесо став прототипом сучасних ступінчастих коробок передач. На осі колеса розташовано барабан з трьома зубчастими вінцями різного діаметру і з неоднаковою кількістю зубців. Шестірня поздовжнього вала, переміщаючись по діаметру барабана, могла з'єднуватися з будь-яким вінцем, змінюючи передаточне число і швидкість обертання коліс та фізичні зусилля. Самокат мав також механізм вільного ходу, завдяки якому візник міг перепочити, використовуючи інерцію візка та маховика. І ще одне мудре технічне передбачення знайшло себе в колясці Кулібіна — осі коліс оберталися на трьох особливих котках. Це пристосування — попередник роликових підшипників. Одним словом, прообрази важливих механізмів сучасних машин (інерційний маховик, коробка передач, підшипники) були застосовані у цій саморобці на півстоліття раніше, ніж вони
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сам себе катаю», після закриття браузера.
