Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."

Він лише легально, стиха - фельєтоники писав.

Він не вирік правди ясно, острим словом, мов ножом,

Він не різав і злодіїв не картав їдким стихом.

Проектович, Доробкович, Гріндер, Швіндлер - всі вони

Тут при нім трудились сквапно коло блага вітчини.

Він огненним їх гумором, наче громом, не спалив,-

Як же можна? В метафори всяку правду все він крив.

Але чим ще він подібним до Арістофана став?

Тим, що за свою діяльність, як тамтой, киї дістав.

Писано в р. 1878, досі не друковано.

Послухайте, добрі люди, що маю казати;

Хоч не скажу естетично,- не буду брехати,-

Розповім вам все по правді, зовсім без фантазії,

Що ся стало в місті Львові, у руській гімназії.

Ой було то в понеділок, в самий день феральний,

Ксьондз-директор пробудився дуже щось печальний;

Чи то сон який поганий віщував му лихо,

Чи журивсь, що гімназисти не сидять му тихо,

Чи му, може, які мислі вчені та високі

Не давали супокою, мов куці сороки?

Хто ж то може відгадати, що за клята шпилька

Встрягла нині рано в мозок нашого Василька?

Ніхто сього не згадає, бо нема на Руси

Від професора до того, що пасе он гуси,

Мудрагеля з так глибоко вченов головою,

Щоб згадав, що Василькові не дає спокою.

Встав Василько, сплюнув гнівно: «Ну, віддайся богу!

Буде лихо, бо-м, встаючи, став на ліву ногу!

Що то, що мене все мусить лихо напіткати!

Хоч психолог, а не можу правов вперед стати!»

Лежу я безсонний. Ніч темна,

І дощ цупожить у вікно…

Бог зна що верзеться на яві,-

А думка усе про одно:

Усе про ту волю святую,

Що, страчена, так дорога,

Так чудно хороша! На серце

Знов сум цілоденний ляга.

Розпука охвачує душу

І чорні думки шевелить:

«Ні, воля - то сон, а на світі

Ніхто ї не зрів і не зрить.

Смотри крізь вікно лиш щоденно,

Де улиці видно цяту,-

Там люди проходять усякі:

Приглянься вольному життю!

Ось бідний, обдертий зарібник

Голоден на улиці став,-

Се - черева свого невільник,

А черево - найзліший пан!

Там служниця зрана на ринок

Із кошиком пильно біжить -

Невільниця пані лихої.

З добра тож не йшла, чень, служить!..

А онде бабуся старенька,-

В руках молитовник,- пішла

У церков,- се бога грізного

Невільниця, бога й попа.

Он в повозі муж із жоною,-

Запевно, в театер імчать,

Держаться за руки, а з рук тих

Невольничі пута бряжчать!..

Чи се ж та захвалена воля,

Де тисячі, тисячі так

Жиють і вмирають і навіть,

Як ти, про свободу й не снять!..

Ні, що ж ти? Хіба ж я не бачу?

В блискучих колясах летять

Построєні дами й панове,

Колеса о брук гуркотять.

Построєні дами й панове

Глядять так свобідно на світ,

Сміються так голосно… Сміх їх

В мою аж доноситься кліть!

Се ж вольнії люди! Згадав я

На хвильку. Та ні,- і вони

Невільники забагів своїх,

Дуреньства, зіпсуття, нуди.

А втім, погадав я про сльози,

Про тисячів, тисячів кров,

Що ллється в рабів тих кишені

Горющов ріков золотов…

І довго я мучивсь, глядючи

На світ той, невольничий двір -

Кров стукала сильно о мозок,

Неначе просилась надвір.

Кров стукає сильно о мозок,

І чорнії мислі летять,

Мов панські коляси блискучі

По тім’ю в бігу торохтять.

Людьми забутий і богами,

Сиджу я осьде над потоком,

Хтів би-м го перескочить скоком,

Но все лиш фиркаю ногами.

Минув час моїх скоків хвацьких!

Тепер я сам, як день божистий,

Сиджу й співаю акафісти

Та стиха дру хлопів скалацьких.

Забув про мене бог і люде,

Та чорт їм! Добре то той мот:

Народ про вождя позабуде,

То й вождь забуде про народ!

І я теперка забуваю

Про божі всі права і людські,

Нещадно дру, ще й обплюваю

Всі тії весі ботокудські.

Колись я був Рак Поступович,

Но нині того вже не чутко,

Я не Наум вже Безумович,

А лиш попросту - Йван Забудько!

Ах, коб я був музикантом

І тоном рядити умів,

То я б твої сльози перлові

На музику всі перевів.

Слова твої, серце кохане,

То був би сумний полонез,

А тьохкання серця - шнельполька,

Що бурею тактів іллєсь.

А погляд очей твоїх ясних,

То був би кадриль чарівний,

Твої ж поцілуї гарячі,

То вальцер безумно-шумний!

Та що ж, я не музик, не вмію

Творити чудних образів,

Лиш знаю, що ми цілувались

Серед ялицевих корчів.

Не журись, що на світ осінь сумрачна йде!

Не журись, що додолу лист в’ялий паде!

Не журись, що воздушний твій замок розпавсь,

Що всі люди круг тебе - каміння тверде!

Але в горі-тюрмі своє серце гартуй,

І, мов оскардом,- куй те каміння та куй,

І твердиню нову - в серцях люду будуй!