Читати книгу - "Хорор у морзі: нечиста сила в судово-медичному відношенні"

Спочатку пацієнти намагалися прорватися на прийом і в не прийомний час, але Демч вирішив з самого початку припинити цю згубну практику, оскільки знав, що інакше йому взагалі сядуть на голову. Він не відчиняв двері з тринадцятої до чотирнадцятої години навіть ментам. І тепер ті теж терпляче чекали, поки відділення відновить прийом відвідувачів.

Олександр знав, що найголовніше в роботі – правильна організація праці. Тому він склав посадові інструкції для кожного співробітника з розкладом функціональних обов'язків. Спочатку він подумав, що не братиме лаборантів у морг, а буде користуватися диктофоном, з якого потім Бася друкуватиме акти розтинів і експертизи, на кшталт роботи іноземних моргів. Але потім він згадав, що в деяких випадках треба буде на місці брати мазки й кров, шматочки внутрішніх органів померлих і зразу оформляти на дослідження. Тому він вирішив дізнатися для початку настрій своїх співробітників, і запитав, у кого з них є бажання працювати з ним в морзі. І зрадів, коли обидва відповіли, що хочуть. Демч з сумнівом подивився тоді на малу Басю. Симпатюля-брюнетка в величезних окулярах викликала у нього сумніви в тому, що вона зможе психологічно витримати таку роботу. За Гошу він чомусь не переживав. Тому він вирішив, для початку взяти обох на звичайний розтин, попередивши, що в разі травми або вбивства (тьху-тьху!) доведеться значно важче і довше бути в секційному залі. На його подив, Болеслава не тільки не злякалася, а навпаки, активно випитувала у нього все патологічні подробиці у померлого, адже такого навчання в коледжі вони були позбавлені свого часу.

«Однак! Хороші мені лаборанти попалися!», – задоволено констатував Демч. Звісно, він попередив своїх підлеглих і про відповідальність за розголошення таємниці слідства, які стануть їм відомі під час роботи.

– Ось ти молодець! У тебе така організаторська жилка є! – хвалив сусіда патологоанатом.

– Та облиш! Ти ж теж організував роботу свого відділення?!

– Відкрию тобі страшну таємницю: я нічого не організовував, мені у спадок від старого колеги все дісталося!

– Ну, так це тобі пощастило! Втім, що ми все про роботу? Хто добре працює – повинен добре відпочивати! Які у нас плани на вихідні? – весело запитав Демч.

– У нас?

– Ну, ми ж тепер «разом» живемо?

– Я, взагалі-то, планував до батьків з'їздити… Ти хіба не поїдеш до них похвалитися, як все тут…

– Я – сирота, Оресте. Батьки загинули в автокатастрофі, а мене кинуло на підлогу, я і вижив. Рубці на голові і тілі залишилися… Але мені було близько року всього… Виріс в інтернаті. Так що їхати мені нема до кого. Хіба що, до родичів за кордон?

– Хочеш, поїдемо до моїх?

– Давай, ти поїдеш до них на наступні вихідні, а завтра покажеш мені місто?

– Добре, – погодився Орест.

– А як у вас з дівчатами?

– Цього у нас з надлишком вистачає!

– А чого ж ти тоді досі сам?

– Ну-у, як тобі сказати? Час провести є з ким. А ось, щоб зустріти серйозну для життя – поки не пощастило…

– Зрозуміло. Чи не там шукаєш, напевно?

– Може, – миролюбно відповів Манчишен.

– Я перепрошую, а який у вас знак був, що вхід заборонений?

– Не зрозумів, – здивовано витріщився на Демча Орест.

– Ну, коли ти не один?

– А-а-а! Так, в принципі, ніякого і не було.

– Непорядок! Давай так: якщо входити не можна – на ручку дверей вішаєш… – Демч обвів очима холостяцьку кімнату і побачив ремінь, що висів на дверцятах шафи.

– Ось, вішаєш ремінь. Лади?

– Лади.

Орест відчув, що з цього моменту життя стає веселішим, ніж раніше. Так, цей експерт – не те, що старий сусід-зануда по кімнаті! Дивно, як той ще знайшов собі дружину! Напевно, таку ж.

З наступних вихідних, Олександр почав активно вливатися в громадське та інше життя Т-ського. Щоправда, з прогулянкою по місту їм не зовсім пощастило тому, що в парку вони одразу натрапили на Баську, яка радо приєдналася до них, і почала розписувати красоти рідного міста, ніби Орест про них і до цього не знав!

Демчин глянув на розчароване обличчя колеги, який розкатав губу, думаючи, що вони моментально «склеять» місцевих красунь, і зрозумів, що від лаборантки вони не відбудуться, та розреготався.

– Це Ви чого? – насторожено запитало юне дарування експертизи.

– Так це ми про своє, про хлопчаче, – заспокоїв її начальник.

– Пропоную сходити в кіно, – знайшов, нарешті, Дамоклеве рішення Саня, і потягнув супутників до Будинку культури.

Чесно кажучи, вони і з малою Баською відмінно провели час. Погуляли.

Насміялися в кіно і після нього до упаду. Потім, провели її додому, здали під бабусин контроль, і більше вже не захотіли ніяких нових «подвигів».

Пішли в гуртожиток.

Але цілі у них, загалом, не збіглися. Хоча, швидше за все, збігалися, але навпаки. Можливо, вона теж шукала, з ким би познайомитися. Але знайомитися зі знайомими – було проти правил у Демча. Тому, в неділю вони вирішили повторити похід в місто зі своєю первинною метою.

Отже, в неділю вони знову вибралися в місто, і тепер уже натрапили на Гошу. Дивуючись, наскільки ж маленьке, по суті, містечко, вони ледве відчепилися від лаборанта, погуляли на набережній, познайомилися з двома довгоногими дівчатами Аллою і Лерою, і пішли в кафешку. Там вони не поспішаючи спустошили пляшку молдавського вина і продовжили спілкування в чудовому настрої. Справа дещо ускладнювалась тим, що дівчата дуже захотіли дізнатися, ким працюють «такі цікаві хлопці» і почали їх, прямо по-ментовські «колоти». Орест хотів спочатку похизуватися своєю професією, але Демч застережливо стиснув йому лікоть. Вони тепер – відомі в місті люди. Невідомо, що собою представляють ці ціпоньки. А якщо вони – представники найдавнішої професії? Якась особлива «солодкість» дівчат допускала в Олександра появу таких думок. Не можна було допустити, щоб про них поповзла слава, що вони злягаються з б… ми. Тому, наші молоді люди вирішили тримати інтригу.

– А ось не скажемо. Єдине: можемо відмітити, що ми – представники дуже страшної професії!

– А ми – теж! – засміялися дружно у відповідь дівчата і весело перезирнулися.

– Цікаво!

Колеги вирішили злегка провчити підпитих і нахабних дівчат. Чому не порозважатися особливим чином?

– Ми хочемо до вас на роботу, – вередували дівиці.

– Добре, – погодився Демч, – Тільки пропоную пограти в одну гру. Ми зав'язуємо вам очі…

– Ви, точно, що не збоченці? – несподівано тверезо запитала більш симпатична і балакуча Лера.

Вона одразу якось сподобалася Оресту. І йому було шкода, що Демч