Читати книгу - "Морочист, Оскар Бласт"

Коли я вийшов з душу, дівчини на дивані не було. Не зрозумів?! Вона повинна валятися без свідомості точно ще години дві-три! Роззирнувся навколо: велика простора кімната, обставлена мінімальною кількістю меблів і максимальною кількістю потрібних мені ґаджетів була порожня. І куди ж вона ділася? Я пройшов у маленький коридорчик, що вів до вхідних дверей, і побачив дівчину, скоцюрблену в кутку біля поличок зі взуттям. Волосся, вже не таке пряме й пещене, а дещо скуйовджене й заплутане, огорнуло її невеличку фігурку. Вона зараз схожа мені була на горобчика, який окапурився і сумує, злий на весь світ.

- Ти чого тут? – якось по дурному спитав я. – На дивані зручніше.

- Випусти мене, - попросила дівчина. – Я маю йти.

Певно, вона пробувала відчинити двері. Але замки у мене першокласні. І кодові, і звичайні. Навіть деякі врізані в стелю й підлогу. Легше стіну вибити, аніж броньовані двері до мого хаузу.

- Та йди, я не тримаю, - знизав я плечима. – Тобі треба взутися у щось. У гардеробній є кросівки. Великі, мої. Або можу включити тридешку. Принтер он там! – я показав, де. - Тоді треба зачекати хвилин десять. Чи підеш боса?

- Ні, - похитала вона головою. – Боса, мабуть, ні.

Дівчина стала на ноги і неначе вперше помітила, що на ній лише колготи, які були добряче порвані, з дірками в кількох місцях. Ми обоє опустили погляд на її стопи. Великий палець лівої ноги виліз із дірки – і це було так чуттєво і зворушливо, що в мене перехопило подих. Ох, давно я зустрічався з жінками. Після зради Татії взагалі забив на слабку стать. А от зараз фізіологія дає про себе знати. Невже я хочу цю фею?

Роздратувався, кинув мокрий рушник, котрий після душу ще тримав у руці, на спинку стільця і буркнув:

- Давай, займайся. Десять хвилин – і можеш іти! Я не тримаю.

Увімкнув тридешку, кабіна якої була мені схожа на скляну колбу, й пішов до свого «короля». «Королем» я називаю свій комп. Він у мене суперновий, найкращий на сучасному ринку. Одна маленька оборудочка рік тому дозволила мені купити це диво сучасної техніки. Так, мені дуже соромно, що мої сусіди і навіть рідна бабця живуть не дуже добре, майже впроголодь. Ну, про бабцю я загнув, звичайно, вона під моєю опікою не бідачить. Але! Хто як працює – той так і живе! Отака моя мораль. Нікудишня. Але для мене і мого світу те, що треба.

Тиша за спиною змусила мене обернутися. Чому дівчина не крейтить собі взуття?

Мала стояла біля тридешки й захоплено розглядала кабіну, на якій віртекран пропонував увійти й почати працювати.

- Ти чого? – спитав я у неї, підходячи ближче.

- Я... Я не знаю, що робити, - пояснила вона, дивлячись на мене блакитними великими очима.

Свята Опера, у неї були такі довгі вії, як крила у метелика... Я, не відводячи погляду від її здоровенних анімешних очиськ, спитав:

- Ти, взагалі, хто така? Звідки? Ти що, тридешки ніколи не бачила?

Дівчина спохмурніла, опустила погляд. Я випав з полону її очей і розсердивсь. І на себе, і на неї.

- Зараз же розповідай! Я тебе, можна сказати, врятував! До себе, дурний, притягнув! На свою голову! Ох, відчуваю, халепа з тобою буде! Як тебе звати?

Дівчина мовчала, насупилася, надула губки. Мабуть, збиралася плакати. Вінчестер мені в дупу! Я цього не винесу! Жіночих сліз мені ще не вистачало!

- Як звати, питаю! – гаркнув я ще раз, злий, як сто чортів, не стримав себе.

- Не... Не знаю.., - промовила вона тихо, і сльоза капнула на паркет. – Я... Не пам’ятаю...

А-а-а! Ну, і що мені тепер робити?!

Я підбіг до стола, схопив смарт і крикнув їй:

- Стань рівно! Голову підніми!

Вона підняла голову, і я побачив повні очі сліз. Серце стиснулася, защеміло від жалю. Але я заборонив собі співчуття, грізно навів на її обличчя смарт, кинув фото у вірт.

Мені видало купу стандартних облич стандартних красунь. Всі були, безумовно, чудові, але це була не вона. Я задав пошук по точних розмірах носа, очей, брів і губ. Знову тисячі варіантів! О, чортові макінтоші, вона стандартна, як Барбі!

- Перестань ревіти! – визвірився я, злий на весь світ. – Ти хоч щось пам’ятаєш?

- Т-так! – промовила вона, намагаючись опанувати себе, витерла рукавом сльози й промовила. – Звірів.

- Яких звірів?

- Двоє чоловіків переслідували мене. Вони ж не люди, а звірі! І мова в них звіряча! І руки злі! Вони поранили мене!

Дівчина простягнула до мене свої руки, і на її зап’ястках я побачив добрячі синці. Це вони так її тягнули?

- Гм. А крім звірів ти щось пам’ятаєш?

- Будинок. Кімната. Я там була сама. Потім вийшла за двері – а скрізь брудно. І поламана лялька. Без очей. Під ногами. А потім двоє закричали: «Стій, ти чому вийшла? Лови її!». І я побігла. Все. І ти... Ти допоміг... Дякую!

Схоже, у дівчини амнезія. І ті двоє «звірів», як вона їх називає, все ж таки знають, хто вона така. Недарма доганяли й тягнули назад. У що я вляпався?!

Я похмуро відчинив дверцята тридешки й пояснив:

- Стаєш на ось це коло, - тицьнув у центр «колби», - вибираєш, що потрібно, - вказав на екран, де крутилися варіанти одягу й взуття, бо я якраз недавно купував собі куртку. – Натиснеш тут. І чекаєш. Зрозуміла?