Читати книгу - "Пожирач снів, Віка Лукашук"

Невдовзі провалилась у прірву, або ж, як кажуть інші, сон.

 —Де я?! — навколо була суцільна темрява. Десь вдалині почувся страшний звук. Чи то крик, чи то плач.

 —Тікай! Тікай! Знайди ключ! Він поряд! – залунав голос, що ще дужче налякав мене, викликавши сироти на руках.

Я бігла вздовж довгого чорного коридору. По боках мерехтіли ліхтарі, але морок усе одно не покидав куточки підсвідомості. Мені ставало дедалі страшніше. Варто знайти відповідні двері, аби відчинити їх. Та які ж обрати? Зробити помилку не кортить, тож… 

Що підкаже вона? Наша свідомість буття?

Враз темрява зникла. Я побачила світлий кабінет. На столі лежали різні документи з якимись підписами та інформацією. Неважливою для мене, звісно. На одному з них помітила чиєсь фото. Просто тінь якоїсь людини, не більше. Поряд лежав старий ржавий ключ із золотавим верхом у вигляді лічених узорів. Чомусь він манив мене.

Я почула, що хтось почав відчиняти замок. Це ще дужче викликало на мені сироти, тільки вже на тілі. Цікаво, хто це? 

 —Хто ви?! —вигукнула я, стримуючи сльози, мов мале дитя, що боїться навіть найменшого. 

Звук зник на деякий термін, а далі пришвидшився. Хтось ще дужче почав колупати замок чи то ключем, чи то відмичкою. Я побачила шматок білої крейди біля себе. Тож узявши її, намалювала щось схоже на отвір в повітрі. З'явилися величезні двері, що на мить спалахнули сяйвом, але потім стали звичайненькими, і нічим не чарівними. Я вставила ключ в золотавий отвір. Бінго, підходить! 

Двері відчинилися. Далі не пам'ятаю що сталося. 

У висновку опинилася у своєму ліжку. Тільки на підлозі лежала книга Агати Крісті, а в руках я тримала заржавілий ключ з дивним написом золотавими літерами:«Ти впоралась»…