Читати книгу - "Пожирач снів, Віка Лукашук"

Будильник не давав мені спокою ще з самого раночку, нагадавши, що я ходжу на роботу та маю вислуховувати інших та їхні майже однакові проблеми. Тож я таки прокинулася о 7 годині, розуміючи, що голова скажено болить від лічених безсонних ночей. Вийшовши на білий від снігу балкон, відчула легку прохолоду від вранішнього вітерця, що повідомив про нову пору року. 

Закутавшись дужче у плед, поглянула на землю. Сніг вже з самої ночі лежав на дворі та товстим шаром покривав лави та дахи будинків. Усе блищало, і цей блиск запаморочливо нагадував дитинство, яке наче віялом прогнала тепла кава з кардамоном. Вона була приємно обпікаючою та аж ніяк не роздратовувала мене цим ранком.

Однак дехто таки порушив мій спокій, обірвавши від думок, що вихором літали навколо голови, але враз спинили свій рух.

Діти гралися в квача, ліпили снігову бабу, кричали та сміялися, ковтаючи шмарклі від першого морозу. Холод зовсім не зупиняв їх. Усі були щасливі, і це ще дужче різало мене уявним ножем. Чомусь, це бісило. Або ж я просто заздрила цим малюкам, яких вдома точно чекає гаряче какао та теплі обійми матусі, або ж розповіді батька. Хтось поніс ялинку додому, і я посміхнувшись, пішла в дім, думаючи до себе:«Дивні вони. Різдво не скоро, а вже й прикрашають все навколо! Скоро й гроші збиратимуть на різні дурні штукенції задля гарного настрою: дощик, мішура, шари та янголятка…, аби зробити красивішим наш під'їзд! Ані копійки не отримають від мене! Аніскілечки! Дзуськи вам, а не Новий рік!». 

Зібравши документи, що вихором лежали на запилюженому столі, попрамувала до виходу. Шапка та рукавички миттю опинилися в руках. 

—От чому сніг пішов саме сьогодні?! – з докором спитала я майже у себе самої, одягаючи речі. Відповіді, звісно, не було. Тільки вітер посвистував через відчинену кватирку, а разом з ним долинув голос:

—Пожирач снів! Пожирач снів! 

Хто ж є він, і ким є він? 

Нагадувало це дитячу пісеньку, тому це мене не здивувало. Дітлахи знов розважаються! От не сидиться їм вдома! Ще й Пожирача якогось вигадали! Треба і собі взяти у нотатник, аби налякати якусь до божевілля противну та надокучливу дитинку з ліченими віршами у кишені. 

По дорозі зустріла бабусю Зою та тітку Оксану. Вони якраз щось обговорювали. Це мене не стосувалося, як і я їх, але от мене обговорювати в них було у списку номер один. Тож чому б і мені не підслухати ті нецікаві розмови старих жінок? 

 —А ти чула, що в Америці налічують двадцять осіб, яким вже три місяці нічого не сниться? —почала бабця Зоя. Я лише закотила очі, ідучи повз.

 —Ну і що? У нас в Україні ще гірше! – вигукнула тітка Оксана. Та так, що я ледь помітно підстрибнула від несподіванки. – От мій Славко, ну чоловік мій, – нагадала жінка, побачивши здивований погляд баби Зої, – не може заснути! Жаліється! А йому на роботу кожен день ходити! – ну та й що? От чому всі так зосереджені на тих клятих снах? Жити без них не можете, чи що?! 

Оминувши вулицю під величною назвою «Славківська», попрямувала до сусідньої, яка розташовувалась у тому самому кварталі, що й мій будинок. Кожен ранок маю ходити пішки, бо ці транспорти точно не для мене. Ненавиджу ці лічені скупчення людей, що так і надять побазікати!

Я вже закінчувала сеанс з останнім пацієнтом. Посміхнувшись, стара панна сказала: 

 —Дякую вам, Сніжано. Мені вчора вже краще було. Уявляєте, приснилось, як я…, – та не встигла вона щось відповісти, як її перебили.

 —Добре, тоді до побачення, —холодно відповіла я, пронзивши її скляним поглядом.

Вставши зі стільця, жінка попрямувала до виходу. Наостанок вона ще раз подякувала, але не отримавши відповіді, зачинила за собою двері, сумно опустивши очі.

Сашко потер підборіддя та ніби над чимось думаючи, видихнув та сказав: 

 —Ти сьогодні вільна?

 —Для теплої ковдри та чашки кави – так, – відповіла я, проглянувши очима папери з іншими відвідувачами. 

 —Може, в театр? Чи…, – почав був Сашко, але я не дала йому навіть договорити. 

 —Сань, дякую, але я краще піду, – і вставши зі стільця, попрямувала до шафи зі своїми довгим пальтом та теплими рукавичками. 

Хлопець поглянув на мене стурбованим поглядом. Ми товаришуємо з перших днів роботи. Я працюю психологом, нічого цікавого одним словом. Раніше ця професія додавала мені задоволення, але от зараз… якось стало байдуже, чи що? Сашкові тепер потрібно вибачатися перед кожним пацієнтом за мою ницість перед своєю роботою та працею. Але за це мені стає тільки гірше. Якось неприємно на душі, чи що? Але тим людям окрім вислуханих проблем та допомоги нічого не потрібно. І цю правду знає кожен спеціаліст. Адже ніхто не питає психолога щодо його родини, болю, чи от комка у горлі, який переслідує кожну ніч в страху не прокинутись завтра. 

Чи таку бесіду очікують ті, хто обирає цю професію? 

 —Ти.. ну чула новини?  —запитав перед виходом Сашко. Здригнувшись, я повернула голову до вікна, за яким мерехтів сніг та немов дивні силуети танцювали під звук посвистування вітра.

 —Так, чому турбуватись про ті сни? В когось зникають, а в когось–з'являються, – ніби вмілий автор відповіла я. 

Та ці слова не мали ані правди, ані брехні… 

 —Ну... Ти б хотіла побачити щось прекрасне? А от якщо…, – почав хлопець, але його думки обірвав гострий, мов лезо голос, що так і кричав своєю мовою:«Я спеціаліст, але допомога потрібна передусім мені».

 —Саш, я не дитина. Мені не цікаві ці плітки про "зниклі сни". Це дурна казка, – розвівши руками, сказала я та чомусь враз замовкла, побачивши збентеження на обличчі Сашка. 

Він подивився на підлогу. Стурбованість на його лиці переросла в гнів. Брови зсунулись, а очі забігали, шукаючи у мені відповіді на неіснуючі питання. Їх не було, і це знали всі.

 —Але я бачу, що не байдуже, – на це я не змогла щось відповісти. Тож попрямувала до дверей.

Ввечері,закутавшись у ковдру, читала книгу. Це була усім відома Агата Крісті. Я обожнюю цю письменницю за цікаву мову автора та вдалі сюжетні лінії. Наче маска, за якою є відповіді на питання. Але спершу варто зняти її, аби висунути гіпотезу, а потім побачити легку дійсність, що точно не залишить тебе байдужою. Чайник вимкнувся, а вода перестала бурхливо кипіти. Я і не помітила, як очі заплющились, а книга впала на підлогу.