Читати книгу - "Уяви, що ти мій, Алекса Адлер"

Я бачила Наксара оголеним і раніше. Не могла собі в цьому відмовити. Та й не намагалася, якщо чесно. З якого дива? Він мене полонив. Я стежила за ним цілодобово. Все справедливо.

Та все одно це відчувається інакше. Бо тепер він мене теж бачить. Знає, що я дивлюся. Робить це для мене. І збуджується від цього, хоче того, чи ні.

− М-м-м, я бачу, тобі подобається мені коритися, − муркочу вдоволено, відверто його розглядаючи. Особливу увагу приділяючи гордо здійнятому члену, що виструнчився в моєму напрямку. На рожево-блакитній голівці навіть виступила прозора крапелька сімені.

Безодня. Якби ж я була матеріальна, він би вже лежав піді мною на ліжку. А може й на підлозі. Байдуже. Я така голодна.

− Я всього лиш реагую на увагу красивої жінки, − цідить Наксар, гнівно роздуваючи ніздрі.

− Угу, я вдам, що повірила, − широко всміхаюсь. – Не соромся, любчику. Я таких, як ти, приручала не раз. Розведи руки в сторони й обернися навколо своєї осі, − віддаю наступний наказ. – Зроби це красиво для мене.

Вкотре скрипнувши зубами, моя синьошкіра спокуса робить, як я кажу. І дійсно старається.

В мене живої вже б слинки текли. І не тільки слинки.

Мій погляд без зупину жадібно мандрує по мужньому тілу. Пестить його торс, плечі, руки, лопатки, лінію хребта, підтягнуті сідниці. Покусала б. Знову перед. Цей вабливий трикутник косих м’язів і досі тверду плоть, що під моїм поглядом пружно пульсує. Ох.

− Невже дійсно тільки реакція на мою присутність? – лукаво стріляю на нього очима. − Не вірю, солодкий. Ти собі не уявляєш, як мене спокушає твоя ніяковість.

Я майже відчуваю, як поколює кінчики пальців, від бажання торкнутися. Я вже цілу вічність не відчувала себе настільки живою й жагучою. Що в цьому чоловікові є таке, що настільки вабить мою немертву сутність? Невже він дійсно той, хто мав би стати моїм, якби все склалося інакше? Призначений долею...

Не знаю. Єдине, що мені зараз доступне, ось ця маленька гра, забавка і блеф. Хоч таке задоволення отримаю. Мій естетичний оргазм.

− Опустись на коліна, − пропалюю його владним поглядом.

Наксар аж сіпається, недовірливо витріщившись на мене. Не чекав, що йому таке накажуть? Я ікласто всміхаюсь, здійнявши брову.

− Ну ж бо, − карбую.− Не примушуй мене застосовувати до тебе силу, хлопчику.

І він опускається.

О, так.

Облизнувши губи, пливу до нього. Спиняюсь зовсім поруч. Дивлюся в чорні очі. Купаюся в настороженому збентеженні, що в них вирує. Якби я була жива, ми б зараз дихали одним повітрям, відчували тепло одне одного. Я б тонула у його ароматі…

Безодня, як же я хочу це відчути. Як же я хочу його торкнутися.

Наксар, спостерігаючи за мною, раптом сковтує. Його чуттєві губи відкриваються, роблячи тихий вдих. Важкі повіки трішки опускаються, щоб приховати збуджений блиск погляду.

І моє самовладання, котре й так висіло на волосинці, обривається зовсім. Наче одурманена, я підпливаю ще ближче, впритул. Торкаюся його своїм примарним тілом. Дивлюся в розширені зіниці. Здійнявши руки, беру чоловіче обличчя в долоні. Майже відчуваю цей жаданий дотик.

Наш розум це одна з найпотужніших речей в Макровсесвіті. Богари зусиллям волі можуть створювати світи. Я донька богара. Невже я не можу створити хоч якусь маленьку реальність, хай навіть уявну, в якій ми могли б відчути одне одного, торкнутися? В якій він би належав мені хоч ненадовго. Невже я настільки безсила?

Згораючи всередині від нестерпної потреби пізнати свого чоловіка, від жаги життя, яким мені навіть не дали насититися досхочу, я схиляюся й торкаюся губами губ Наксара.

Його руки здіймаються вгору, обіймаючи мене у відповідь. Точніше, намагаючись обійняти. Та я цього майже не помічаю. Заплющивши очі, вся зосереджуюся на цьому нереальному доторку. Я хочу його відчути. Хочу! Хочу! Хочу!

Губи прошиває жаром. Тіло здригається наче пронизане струмом. Я тону. Тону. Провалюсь. І чим далі, тим виразнішим стає давно забуте відчуття… доторку, запаху, жару, збудження...

Свята безодня.

Різко розплющивши очі, я ошелешено відстрибую від Наксара. Дивлюся на свої руки. Недовірливо, очманіло.

Я відчувала.

Торкаюся своїх губ.

Досі відчуваю.

− Де це ми? – приголомшено цікавиться Наксар, озираючись навколо. – Куди ти мене перенесла?

І тільки тепер я теж озираюся. Мене проймає хвилею цілковитого здивування. Настільки гострого, що я майже відчуваю, як тріпоче серце в грудях. Та в моїх грудях серця вже давно немає. Його вирізали на вівтарі жерці Прозупея Хаоса, щоб запечатати його вічний сон.

Та все ж, відчуття такі реальні, що я мимоволі тру долонею груди. І широко розплющеними очима роздивляюся кімнату, яка теж вже давно не існує. Це моя особиста спальня. В моєму особистому палаці. Така, як я її запам’ятала. Якою вона була до катастрофи. І саме це стає для мене підказкою. Я нарешті розумію, що відбулося.

Це не справжнє. Це відбувається в моїй уяві.

Обернувшись до Наксара, я стрімко підходжу до нього й кладу руки на широкі груди, змусивши здивовано сіпнутися. І ледь не стогну, просочуючись розкішним відчуттям цього доторку. Вдихнувши на повні груди, нарешті вловлюю його запах. Такий пряний, розкішний, гарячий, багатогранний, як я й уявляла.

Власне, це і є той запах, який я уявляла. Моя свідомість сама себе дурить.

Всі чуття неймовірно правдоподібні. Ніби справжні. Можливо, навіть прекрасніші, ніж справжні. Бо зараз вони − це все, що я можу відчувати. Черства паляниця теж видасться смаковою довершеністю тому, хто мільйони років голодував.

А отже… Це не просто уява. Якимось чином зуміла пірнути у чертоги власного розуму й затягнути з собою Наксара.

І це означає…

Я широко й переможно посміхаюся, облизуючи ікла й пожираючи очима свого бранця. Отепер ми дійсно розважимося.