Читати книгу - "Уяви, що ти мій, Алекса Адлер"

Якщо ми пірнули в глибини моєї ментальної сутності, то й влада тут повністю належить мені. Вся сила, якою я колись володіла, теж має тут діяти, як  частина моєї особистості. Тож…

Простягнувши руку в сторону, я тягну до себе ментальний образ речі, яку дуже хочу бачити зараз на Наксарові. І майже одразу відчуваю, як мої пальці стискають жорстку смужку шкіри, оздобленої металевими заклепками.

− Тобі дарована честь бачити мою особисту опочивальню, мій солодкий хлопчику, − муркочу з передчуттям. – І ще більша честь служити сьогодні для мого задоволення.

З цими словами я вдягаю йому нашийник, насолоджуючись тим, як широко й приголомшено розплющуються чорні очі, як він весь напружується, готовий вже збунтуватися, вирватися, але потім все ж стримується, притлумлює свій супротив… і віддає мені контроль.

Як же солодко пити його емоції. Як же солодко знову відчувати себе живою. Хай навіть це лише гра моєї уяви. Я засмакую кожну мить.

Підхопивши ланцюжок, що кріпиться до кільця на нашийнику, тягну Наксара до себе. Впиваюся в капризні губи, не дозволяючи йому навіть на мить відчути себе головним в цьому шаленому поцілунку. Пробую його на смак, відверто дражню, не даючи перехопити ініціативу. Граюся. Ласую. Ох, як же я про це мріяла. І як же мені подобається цей жадібний стогін задоволення, що видає моя честолюбна здобич.

Вкусивши його за губу, відсторонююся.

− Встань і йди за мною, − наказую. І не чекаючи відповіді розвертаюся до ліжка.

Наксар встигає піднятися з колін до того, як мій повідець смикає його за нашийник.

Іншим разом я б, можливо, не дозволила йому підвестися, змусила б повзти за мною. Але зараз мені так відчувається, що це буде занадто для незвичного до повної покори дагрійця. Він таки збунтується. А мені зараз хочеться насолодитися ним, а не воювати.

− Ляж посередині, − наказую, коли ми спиняємося біля величезного ложа.

Колись я ділила його зі своїми коханими чоловіками, зрідка запрошуючи туди ще когось із наложників. Зараз же… мої кохані сплять вічним сном. І я нічого не можу з цим зробити. Безсила й безпомічна.

Біль вже не прошиває мене, нещадними лезами шматуючи душу. Це зайве, коли його отруйні стріли стільки сотень тисячоліть спалюють мене зсередини. Часом я сама собі здаюся концентрованим болем.

Відпустивши повідець, завмираю. Стискаю кулаки, заплющивши очі на мить. Вже звично заганяю свою болючу непозбувну тугу в найглибші закутки своєї свідомості, не дозволяючи їй мене зламати. Я не буду плакати, вити й рвати на собі волосся.

Так. Вони сплять. Так. Я більше не жива й ніколи живою не буду. Так. Доля була до нас жорстока.

Та зараз я можу вперше за дуже тривалий час взяти щось для себе. Отримати хоч краплинку того задоволення від життя, яке колися пила, захлинаючись.

Різко розплющивши очі, бачу, що цього разу Наксар не квапиться виконати мій наказ. Замість того, щоб лягти там, де я йому веліла, він стоїть позаду мене. Я відчуваю його всією своєю сутністю, як могла б відчувати шкірою.

− Татума-Кея, − несподівано обхоплює він мої плечі руками. – Ти сказала, для чого я тут. Але так і не пояснила, чому...

− Звертайся до мене «моя пані», − відповідаю різкіше, ніж збиралася, перебиваючи його на півслові. – Ти забуваєшся, хлопчику. Я віддала тобі наказ.

− Так. Я його виконаю. І робитиму все, що ти забажаєш. Але хочу й дещо натомість отримати.

− А того, що я тебе не знищила, тобі мало? – різко розвертаюся до нього. Пропалюю нахабу гнівним поглядом.

− Мені здається, ти й не збиралася цього робити, − всміхається він кутиком губ.

− І що ще тобі здається? – вигинаю брову.

− Ще… що живий я приваблюю тебе значно більше, ніж мертвий.

Хм. Треба було таки змусити його повзти за мною на колінах. Може це б стерло цей самовдоволений блиск в його очах. Втім… я можу покарати нахабу й інакше. Ліжко може й почекати. Мені немає куди спішити.

− Можливо. Але живий… не означає неушкоджений, − хижо всміхаюся я.

І, змахнувши рукою, я відкидаю й водночас підіймаю його в повітря. Веду пальцем і зусиллям волі буквально розпинаю Наксара високо над підлогою.

Він ошелешено смикається, та домагається тільки того, що невидимі тенета ще сильніше розтягують його руки й ноги в сторони, цілковито знерухомлюючи.

А тоді, перебравши пальцями, я формую в руці батіг багатохвістку. З задоволенням і передчуттям гладжу руків’я, обплетене темно-червоною шкірою кадрака.

− Зараз ти мій. А своїх чоловіків я караю за свавілля й непослух, − повідомляю Наксару, теж злітаючи в повітря до нього.

Схопивши вільною рукою його за волосся на маківці, відтягую голову назад, змушуючи дивитися мені у вічі й оголюючи шию. Горло моєї спокуси нервово смикається. М-м-м, хочу вкусити. Покусати його всього. Роздерти спину до крові… Але це потім.

− Ти проявив і те, і інше. А ще був дуже нахабний. Тож я тебе покараю, хлопчику. А ти рахуватимеш удари, коли скажу. І подякуєш, коли я закінчу. Зрозумів мене?

− Так, моя пані, − знову сковтує він.

Відпустивши його волосся, злегка відсторонююся. Окидаю уважним поглядом. Всміхаюсь про себе вдоволено, коли помічаю, що його збудження навіть не думало стихати. Здається, навіть навпаки.

Тому не відмовляю собі в задоволенні провести долонею по широких грудях, впіймавши пучками пальців відголос його прискореного серцебиття. Полоскотати напружений прес. І нарешті обхопити великий гладкий стовбур члена, зриваючи з губ свого бранця хрипкий ошелешений і відверто жагучий стогін.  

Пильно спостерігаючи за виразом його обличчя, за тим виром відчуттів, що хлюпочуться в чорних очах, неспішно пещу його плоть, вивчаючи на дотик гладку голівку, ніжну шкіру, під якою криється кам’яна твердість. Перебираю пальцями тестикули в зморщеному мішечку мошонки. Знову воджу рукою по члену, доводячи Наксара до нестями. І сама поступово занурююся в стан глибокого внутрішнього вдоволення.