Читати книгу - "Уяви, що ти мій, Алекса Адлер"

Я б хотіла ще погратись. Спробувати його на смак. Дозволити кінчити. А тоді знову роздражнити й довести до шаленства. Але правда в тому, що понад усе мені кортить нарешті з’єднати наші тіла. Хоча б так. Хоча б у своїй уяві.

Я хочу, хочу, хочу його. До шаленства і нестями. Отримане задоволення, здається, лиш роздражнило мій апетит. А я й так була ладна його з’їсти.

Тому й зволікати я більше не можу. Випроставшись на ньому, впиваюся нігтями тепер уже в напружений прес.

− Дивись на мене, − наказую жорстко. Намацавши ланцюжок повідця, тягну на себе. Й ловлю розфокусований погляд, утримуючи його тепер у своєму полоні.

А тоді плавно підіймаюся й впевнено вбираю всю його довжину в себе. Чоловіче тіло піді мною аж вигинається на зустріч. Очі спалахують. А мене вигинає від майже болісного, але такого нестерпно солодкого відчуття наповненості.

Свята безодня. Здається, я зараз знову кінчу.

Перший же рух переконує мене в цьому остаточно. Мене всю аж трясе від задоволення відчувати його в собі. Ще кілька порухів і я знову вибухаю, надто вже перезбуджена.

Не можу рухатися. Хочу, щоб він...

Зусиллям волі я розковую руки свого коханця.

− Покажи, на що ти здатен, − наказую, даючи йому свободу дій. І вже за мить світ перевертається, а я опиняюсь під великим чоловічим тілом, збудженим не менше за моє.

− З радістю, моя пані, − хрипить він, впиваючись в мої губи. І починає рухатися. Вбиватися в мене впевненими рвучкими поштовхами, від яких в мене остаточно зриває дах.

Насолода накочує на мене все новими й новими хвилями, стискаючи внутрішні м’язи, від чого Наксар ще більше шаленіє. І я разом з ним. Якщо божевілля відчувається саме таким, я готова в ньому залишитись навічно. Разом з ним. Разом…

Вкусивши його за губу, я втискаю п’ятки в напруженні чоловічі сідниці, підстьобуючи, змушуючи проникати ще глибше, злитися зі мною докупи. І коли зір затоплює черговим багряним серпанком, хрипко шепочу на вухо.

− Кінчай. Дозволяю.

Нагородою мені слугує майже тваринний стогін.

Наксар проникає в мене так глибоко, наче дійсно прагне навіки об’єднати нас в одне ціле. Принаймні мені хочеться так думати в цю мить. Бо я вкотре розлітаюся на друзки й тону в безмежній гарячій безодні.

Якби це була справжня, матеріальна, реальність, я б навіть дозволила собі втратити з нею зв’язок. Та боюсь, якщо я втрачу зв’язок з реальністю своєю ментальною, вона просто перестане існувати. А я ще поки не готова розставатися з цією фантазією.

− Ти був неперевершений, мій солодкий, − гладжу я плечі Наксара. Плутаюся пальцями в довгому й уже відверто скуйовдженому волоссі. Відчуваю на своїй шиї його часте дихання.

− Ти залишишся зі мною? – бурмоче він, притискаючись губами до моєї шкіри. – Я що завгодно для тебе зроблю. Буду служити тобі, як забажаєш. Тільки залишся.

Моя рука завмирає.

Наксар підіймає голову. Вдивляється мені у вічі. Уважно. Жадібно… З надією.

В його очах стільки захоплення, майже побожного, пристрасного, палкого.

А я раптом відчуваю, як повертаються мої незмінні супутники у цій проклятій вічності – біль і самотність, безнадія і відчай. Туга. Ще гостріше, ніж будь-коли.

Бо доля таки жорстоке стерво. Вона таки подарувала мені третього обранця. Але тільки для того, щоб роздражнити зневірену душу й нагадати, що я не маю більше нічого. Ні долі, ні життя, ні майбутнього… я не маю жодного права на цього чоловіка.

− Татума-Кея…

− Можеш звати мене Кея. Так мені більше подобається, − перебиваю його на півслові.

− Кей-а-а-а, − перекочує на язику Наксар. Всміхається… невже ніжно? – Мені теж так більше подобається.

− Соня придумала, − пирхаю я.

І відчуваю майже задоволення, коли бачу, як він хмуриться. Болісне таке задоволення, злісне, підживлене пекучими ревнощами. До Соні, до життя, до реального світу, якому він належить, а я вже давно ні. Бо от він, привід розбити цю нестерпну тугу, спроможну роздавити мене вщент. Часом гарна сварка − це чи не найлегший спосіб сховатися від правди, перемкнувши свою і чужу увагу від справді важливого до малозначущого.

− Все ще хочеш отримати собі цю дівчинку? – вигинаю брову. Відштовхнувши Наксара, змушую його злізти з мене. І сама відповзаю, сідаючи навпроти. Буравлю дагрійця важким поглядом.

− До чого тут вона? – супиться мій звабливий негідник.

− То ти хочеш? – стою на своєму.

− Через тебе. Вона вкрала в мене твоє серце, − заявляє це синьошкіре чудо.

Треба ж. Серце в нього вкрали. Яке він перед тим теж вкрав. А тепер ще й обурюється.

− Вона зробила те, що я її попросила. Повернула моє серце на місце. А ти своїм вчинком… − я шумно видихаю, хитаючи головою. – Ти хоч уявляєш, що накоїв, коли вкрав його з моєї гробниці? Уявляєш, яку біду накликав на весь наш Всесвіт?

− Про що ти? – звужує очі Наксар.

− Ти гадаєш, я просто так дозволила комусь вирізати собі серце? Чи думаєш, воно в гробниці чекало саме на таких безголових відчайдухів? Я ж, мабуть, мільйони років мріяла здійснювати чиїсь честолюбні плани з завоювання всесвіту. Так ти вважаєш?

Він мовчить, зчепивши зуби. Похмурий і ображений, як хлопчисько, котрому не вдалося уникнути прочуханки за скоєну дурницю.

− Думав, що як забереш собі настільки древній могутній артефакт, то все обійдеться без наслідків для тебе? – пирхаю вже спокійніше. Весь мій запал кудись вивітрився.

Що я хочу цим йому довести? Що не треба рватися до влади, начхавши на все і всіх? Ніби він мене послухає. Та й чи він один такий?

− Ти не говорила зі мною, − вперто супиться Наксар. − Не намагалася зупинити. Вбивала моїх вояків, чинила нам перешкоди. Але навіть не спробувала поговорити. Звідки мені було знати, що твоє серце там задля збереження Всесвіту? Звідки мені було знати, що ти не божевільна примара, яка просто готова нищити всіх, хто зазіхає на твій спокій?