Читати книгу - "Уяви, що ти мій, Алекса Адлер"

Біль шириться в грудях, стає мною. А я стаю болем.

Примара… Так, я таки дійсно примара. І може навіть божевільна. Бо оце сиджу з ним зараз на ліжку і намагаюся вставити клепки. А чи мені не все одно? Має бути… має… Яка вже різниця, що він там думав і навіщо крав моє серце? Зробленого не повернеш.

Та й певною мірою він має рацію. Я дійсно мала докласти більше зусиль, щоб спинити його. Може тоді б батько ще спав, а у цього Всесвіту було більше часу.

− Кея, поясни мені, − несподівано підсовується до мене Наксар, − що відбувається? Про яку загрозу для Всесвіту ти говориш? Навіщо ти дозволила вирізати своє серце? Я ж правильно розумію? Ти дійсно це зробила? Добровільно? Заради чого?

− Е ні, хлопчику, − криво й гірко всміхаюся. – Нічого я тобі розповідати не буду. Ми домовлялися, що ти сьогодні своєю покорою спробуєш заслужити моє помилування. Про мою довіру мови не йшлося.

− Але… − хмурить він брови.

− Ніяких «але», − прикладаю я палець до його губ. – Ти гарно поводився і порадував мене. Тому я залишаю тобі твоє життя. Але на цьому все. Більше ти мене не побачиш. І на мою допомогу у своїх амбітних планах можеш не розраховувати.

− Я не для цього просив тебе залишитися, − обурено заявляє моя синьошкіра спокуса.

− Аякже. Звісно, не для цього. Тобі, мабуть, так сподобалося мені коритися й на колінах повзати, що ти тепер ладен решту життя це для мене робити, − пирхаю скептично. – Скажи ще, що закохався.

Звісно, я бачу приголомшення й сумнів в чорних, як безодня, очах. Саме цього я й домагалася.

− Розважилися й годі. Угода виконана. Живи собі.

З цими словами я просто викидаю його з палат своєї свідомості, повернувши назад у реальність. Такого як був. Обуреного й голого.

Ще кілька хвилин поспостерігавши, як він спершу намагається прийти до тями, а тоді догукатися мене, я зрештою лину геть.

І тільки тепер дозволяю собі розчинитися в безмежному відчутті туги й безнадії.

Як би я хотіла зникнути навіки. Не бути, не думати, не пам’ятати… не сподіватися.

Свята безодня. Невже я досі на щось сподіваюся? Це така безглузда маячня.

Та все ж… щось в мені змінилося, відколи я зустріла одну земну дівчинку. Їй таки вдалося заразити мене своєю іскоркою. Не знаю, що воно таке. Може це і є саме життя. Може дарма я дозволила цій іскорці мене обпекти. Та тепер вже нічого не зміниш. Я знову хочу жити. Так сильно... І від того, ще болючіше.

Краще не думати про це. Бо таки дійсно можна збожеволіти. А мені ще рано. Я ще маю справи.

Мене тривожить, що мій батько завербував Соню. Тривожить, що вона погодилась виконати для нього якусь роботу. Бо мені таки не хочеться, щоб вона загинула. Та й до батька в мене більше немає довіри. Бо чим далі, тим більша ймовірність, що це вже зовсім не та його особистість, котра дійсно прагне врятувати Всесвіт.

Тож я трішки тут похандрю, а тоді все ж повернуся до своєї смертної посестри. Бо таки мушу розібратися, в що вона вплуталася. І допомогти, чим можу.

А Наксар… чи це вперше мені доводиться відмовлятися від чогось такого бажаного й важливого для мене? Яка різниця, як сильно він мені підходить? Майбутнього в нас все одно немає.

Хай шукає собі іншу долю, іншу пані й буде з нею щасливий. А я навіть порадію за нього. Коли вгамую бажання вбивати...

От і кінець бонусного оповіданнячка. Дякую, що підтримали цей невеличкий еротичний експеримент. Про те, чи матимуть продовження стосунки цієї парочки, і як зрештою складуться їхні долі, можна буде дізнатись в книзі "Полум'я сердець";) 

Кінець