Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Я ледь дочекала наступного ранку. Час тягнувся нескінченно. Повернувшись додому вчора увечері, я відвідала кафе, потім гуляла мальовничим містом Кам’янцем-Подільським. Тут здається все дихає історією. Багато кам’яних мурів, та давніх споруд, що просто не може привертати уваги туристів.

Повернувшись додому, я до півночі розмовляла з подругою Юстиною, а далі крутилася без сну. Ніч видалася надто довгою. Я продумала хід своїх дій. Бо ж добре розумію, щоб провести власне розслідування, мені таки доведеться діяти не зовсім законно та в обхід Алефтини Степанівни.

Нарешті ніч минула. І ось ранкова кава та похід до фортеці. Йти далеченько та я вирішую прогулятися. Знову милуюся краєвидами. Особливо мені подобається вид при спуску на міст Смотрича, що веде до фортеці.

В приємних передчуттях, входжу в старезні мури та розглядаюся довкола. Я повинна вивчити тут кожну щілину. Бо ж багато джерел з інтернет мережі, гудуть про те, що у фортеці є портал, про який мовчать всі її працівники. І Оксен Сафін, не єдиний, хто зник безвісти прогулюючись стародавніми мурами.

Увійшовши у фортецю, я здивована кількістю туристів, і не тільки туристів, а й тим, що тут відбувається. Тут є своя пекарня, літнє кафе, гончарна майстерня. Дивуюся чому Алефтина жаліється, що фортецю немає кому утримувати. Не можу нічого збагнути. Щось тут не сходиться. Я розумію, що коштів на утримання фортеці потрібно чимало, та все ж, відчуваю тут є темні сторони, про які звичайно, мені ніхто не розповість.

Прогулявшись активними місцями фортеці іду всередину. Прямую до чотирьох ярусної Білої вежі, де знаходиться кабінет завідувачки. Тут у товстих мурах прохолодно. Оглядаю довжелезні коридори, і підходжу до Білої вежі. Розглядаю лялькові експонати, що знаходяться поруч. З цікавістю розглядаю воскові фігури, схоже тут посідають князі. Принаймні один точно схожий на Богдана Хмельницького. При хорошому освітленні, тут якось не комфортно. Стоячи біля стенда, я відчуваю як по наді мною війнув вітер, наче хтось пройшов повз. Я оглянулася, але тут і близько нікого немає.

Це видається мені дивним, легкий морозець проходиться тілом. Я чудово усвідомлюю, що мені це не здалося. Я це добре відчула. І це неабияк розпалило мою цікавість. Раптом тишу порушує цокання підборів. Воно знову змушує мене насторожитися. Та не витримавши я виглядаю з арки. Видихаю, бо до мене наближається завідувачка.

— Доброго дня, Цвітано! Зачекайте кілька хвилин. Я зараз проведу вам екскурсію.

Я погоджуючись киваю головою, та йду від лялькової виставки. Тепер у мене до цієї жінки є багато запитань. Вона дуже помиляється, якщо гадає, що проведе мені екскурсію, і я відстану від неї.

Підходжу до невеличкого аркоподібного віконного проєму, і бачу синє небо з білими хмаринками, а ще зелень в далині. А, що ще можна більше побачити з висоти 22,5 метра у таке крихітне віконце.

Мене відволікає незрозумілий шурхіт, я оглядаюся, і бачу як моргає освітлення над ляльковою експозицією. Не скажу, що мені лячно, більше цікаво, що ж тут насправді відбувається. Прислухаюся до звуків, але далі у вежі панує цілковита тиша, тільки доноситься гамір людей з вулиці.

Нарешті зі свого кабінету виходить завідувачка, й підійшовши до мене, повідомляє.

— Наша екскурсія буде стислою, бо через півтори години я маю зустріч у мерії.

Я чомусь не здивована. Журналістів не особливо люблять, а ще й тоді коли вони лізуть туди, куди їм лізти не потрібно.

— Тоді не гаятимемо часу, — кидаю я та прошу. — Розкажіть мені й покажіть, будь ласка, усе.

— Ходімо! — Сухо промовляє жінка, і йде до лялькової експозиції.

Я дізнаюся, що отут засідають справді воскові князі. Загалом слухаю історію ледь не за шкільною програмою. Розумію, що Хмельницький мав відношення до оборонної вежі, але мене цікавить значно більше.

Довгими коридорами, й сходами проходимо до Тенчиської вежі, або вежі Ковпак. Висотою двадцять один метр. Таку назву вежа дістала завдяки своєму циліндричному даху, та на честь перебування тут краківського каштеляна — Яна Тенчинського.

Вузькими коридорами, виходимо у внутрішній двір фортеці. Я дізнаюся, що ця оборонна споруда за даними археологів, бере свій початок ще в IX – XII століття. Тут існував дитинець із земляним валом і дерев’яною стіною, що захищав давньослов’янське поселення Галицько-Волинського князівства.

Переходимо до Денної вежі, яка справді потребує реконструкцій. Алефтина знову розповідає, що у 1793 році Кам’янець-подільський офіційно було приєднано до Російської імперії, а в 1795 році, місто стало центром Подільської губернії.

Після закінчення російсько-турецької війни (1809 – 1812), коли кордони Росії значно розширилися на південь, Кам’янець-подільська фортеця втратила своє оборонне значення, і виступала в якості виправного закладу.

Йдучи до Папської вежі фортеці, я слухаю про те, що завдяки неприступності, створеної спільними зусиллями людини та природи, за Кам’янець-подільською фортецею, з середньовіччя закріпилася репутація, “Побудованої рукою Бога”. Природа подарувала фортеці високі прямовисні береги, і широке русло Смотрича (завширшки до 250 м), а людина спорудила високі стіни з амбразурами, і обладнала їх потужними знаряддями (десяти гармат і однієї тарасниці).

Окрім цього, завідувачка розповідає мені, що центральна частина фортеці, її ще називають Старий замок, складає замкнутий неправильний чотирикутник кріпосних стін, площею півтора гектара, й з одинадцятьма вежами по периметру.

Коли опиняємося у Папській вежі дізнаюся, що споруда була зведена на початку шістнадцятого століття, завдяки данині Папи Римського Юлія II.

Я слідую за завідувачкою до Нової вежі (Велика). Ця вежа є найбільшою баштою фортеці, і на її вершину веде дерев’яна драбина.

Звідти проходимо до Західної та чорної вежі, які з’єднані стіною та слугують хорошим захистом при обороні.

Алефтина все розповідає поспіхом та солідно нервує. Я ж розумію, що вона хоче якнайшвидше здихатися мене. Жінка проводить мене до Лянцкоронської башти, що була зведена за кошти пана Ляського. Цікавою особливістю архітектурної вежі, є напис над дерев’яними дверима на латині, “Вірний друг більш рідкісний над фенікса”.