Читати книгу - "Трагедія в трьох діях, Агата Крісті"

– Тобто… – почав містер Саттертвейт, усміхаючись кутиком рота.

– Тобто головну роль має зіграти сер Чарльз. Він до цього звик. І до того ж дехто на це від нього чекає. Я ж не помиляюся? Мадемуазель не сподобалося, що я втрутився в цю справу.

– Ви, як то кажуть, ловите все на льоту, мсьє Пуаро.

– А, це впадає в око. Я дуже сентиментальний. Я хочу допомогти закоханим, а не заважати їм. Ми з вами, друже, попрацюємо над цим заради честі та слави Чарльза Картрайта, чи не так? Коли справу розкриють…

– Якщо… – м’яко поправив містер Саттертвейт.

– Коли. Я не дозволяю собі програвати.

– Ніколи? – запитав Саттертвейт із пронизливим поглядом.

– Тричі траплялося таке, – з гідністю відповів детектив, – що протягом короткого часу я не ловив, як ви кажете, на льоту. Я розкопав правду не так швидко, як міг.

– Але ви жодного разу не провалили справи?

Саттертвейт наполягав з цікавості, звичайної та щирої. Йому просто було цікаво…

– Eh bien, – сказав Пуаро. – Колись давно, в Бельгії. Не будемо про це говорити…

Містера Саттертвейта, його цікавість (і його зловтіху) ця відповідь цілком задовольнила, і він поквапився змінити тему.

– Тож ви казали, що, коли справу буде розкрито…

– Її розкриє сер Чарльз. Це вкрай важливо. Я буду лише крихітним гвинтиком. – Детектив розвів руки. – Час від часу натякну про те чи те – одне слово, не більше. Мені не потрібні ані слава, ані визнання. У мене є все визнання, якого я прагнув.

Містер Саттертвейт дивився на бельгійця з цікавістю. Його розважали наївне марнославство та безмежний егоїзм цього маленького чоловічка. Але він не зробив поширеної помилки і не сприйняв ці слова за безпідставну хвалькуватість. Англійці зазвичай скромно оцінюють свої успіхи, зате часом тішаться тим, що вдається їм погано. Але ті, хто говорить романськими мовами, справедливіше оцінюють свої вміння. Якщо Пуаро розумний, навіщо йому заперечувати цей факт?

– Мені цікаво знати, – сказав містер Саттертвейт, – власне, дуже цікаво, а навіщо вам самому все це потрібно? Заради азарту?

Пуаро похитав головою.

– Ні, ні, що ви, це не так. Дійсно, як chien de chasse[18], я йду на запах, і це мене збуджує, і, відчувши запах, я не можу не йти на нього. Це правда. Але є ще дещо… Це – як би це назвати? – пристрасне бажання докопатися до істини. В усьому світі немає нічого цікавішого, захопливішого, гарнішого за істину…

Після слів детектива запала коротка тиша.

Потім він узяв аркуш паперу, на який містер Саттертвейт охайно переписав сім прізвищ, і прочитав уголос:

– Місіс Дейкез, капітан Дейкез, міс Віллз, міс Саткліфф, леді Мері Літтон-Ґор, міс Літтон-Ґор, Олівер Мендерз.

– Еге, – зауважив Пуаро, – наштовхує на певні думки, чи не так?

– І на які ж?

– Ну, прізвища записані в певній послідовності.

– Не думаю, що тут закладено якусь ідею. Ми просто записали прізвища, не надто замислюючись над послідовністю.

– Ну звісно. Список очолює місіс Дейкез. Я так розумію, вам здається найбільш імовірним, що убивця – вона.

– Ні, не ймовірним, – сказав Саттертвейт. – Радше найменш неймовірним.

– І навіть це не зовсім точно. Можливо, вам хотілося б, щоб злочин скоїла саме вона.

Містер Саттертвейт імпульсивно відкрив рот, зустрів насмішкуватий погляд блискучих очей Пуаро і передумав казати те, що збирався.

– Гм, цікаво, можливо, ви маєте рацію, мсьє Пуаро, – можливо, несвідомо саме цього нам би й хотілося.

– Можу я дещо у вас запитати, містере Саттертвейте?

– Звісно, звісно, – люб’язно відповів той.

– З того, що ви розповіли, я зрозумів, що сер Чарльз і міс Літтон-Ґор ходили говорити з місіс Беббінґтон разом.

– Так.

– А ви з ними не пішли?

– Ні. Троє – то вже натовп.

Пуаро всміхнувся.

– Але ваш характер мав завести вас деїнде. Ви певно, обробляли, так би мовити, свого клієнта. То до кого ж ходили ви, містере Саттертвейте?

– Я пив чай із леді Мері Літтон-Ґор, – жорстко повідомив чоловік.

– І про що ви говорили?

– Вона ласкаво поділилася зі мною складнощами, які спіткали її в перші роки подружнього життя.

Він переказав історію леді Мері. Детектив співчутливо кивнув.

– Так часто буває в житті – молода, ідеалістично налаштована жінка виходить за «поганого хлопця», нікого не слухаючи. А більше ви ні про що не говорили? Часом не розпитували її про Олівера Мендерза?

– Взагалі-то, власне, так.

– І що ви про нього дізналися?

Містер Саттертвейт повторив те, що розповіла йому леді Мері. Потім запитав:

– А чому ви вирішили, що ми про нього говорили?

– Бо саме за цим ви туди й ходили. Ой, ну не сперечайтеся. Можливо, ви сподівалися, що злочин скоїла місіс Дейкез чи її чоловік, але ви вважаєте, що це Мендерз.

Він обірвав заперечення містера Саттертвейта.

– Так, так. У вас затайлива натура. Ви щось собі думаєте, але вам подобається тримати це при собі. Я вас розумію. Я чиню так само…

– Я його не підозрюю – це абсурд. Я просто хотів більше про нього довідатися.

– Я так і кажу. Це ваш інстинктивний вибір. Мене теж цікавить цей молодик. Він цікавить мене, відколи я побачив його тут на вечері, бо я помітив…

– Що саме? – зацікавлено запитав містер Саттертвейт.

– Я помітив, що принаймні двоє людей (а то й більше) грають ролі. Першим був сер Чарльз. – Пуаро всміхнувся. – Він грав морського офіцера, чи не так? Це природно, актор не припиняє грати лише тому, що зійшов зі сцени. Але цей юнак, Мендерз, він теж грав. Він вдавав, що йому нудно й він переситився життям, але насправді йому аж ніяк не було нудно – він був радше збуджений. І тому, друже, я звернув на нього увагу.

– Але як ви зрозуміли, що я ним зацікавився?

– Ну, багато що на це вказувало. Вас цікавила аварія, яка привела його в Мелфортське абатство. Ви не пішли із сером Чарльзом і міс Літтон-Ґор до місіс Беббінґтон. А чому? Бо ви хотіли опрацювати власну версію без свідків. Ви пішли до леді Мері про когось розпитати. Але про кого? Це має бути хтось місцевий. Олівер Мендерз. І до того ж найяскравіше про ваш інтерес свідчить те, що ви записали його ім’я наприкінці. На вашу думку, найменше підозр лежить на леді Мері та мадемуазель Еґґ, проте вони стоять у списку вище. А все тому, що Олівер – ваша темна конячка і ви хочете розібратися з ним самі.

– Господи, – сказав