Читати книгу - "Марія Антуанетта"

І знову відлуння з Відня: «Гра, безперечно, одна з найнебезпечніших утіх, бо приваблює лихе товариство й породжує ганебні чутки... Прагнення виграшу приковує, мов кайдани, та коли розважити як слід, ти однаково будеш обдурена, адже, граючи чесно, вигравати щоразу не можна. Отож, люба донечко, я благаю тебе: не потурай собі, відцурайся навіки цього шалу».

Але одяг, прикраси та гра забирають лише половину дня, половину ночі. Ще одного клопоту завдає другий оберт годинної стрілки: як же воно розважитись? Можна вдатися до прадавніх шляхетських розваг — їздити верхи й полювати, щоправда, в товаристві власного, до смерті нудного чоловіка тільки зрідка, — ліпше обрати веселого шваґра д’Артуа або й іншого кавалера. Часом, аби побавитись, їздять верхи й на віслюках — воно, певне, показності менше, зате коли той сірий бахур упреться, можна найграційніше впасти, показавши дворові мереживні штанці і гарненькі королевині ніжки. Взимку, закутавшись по вуха, їздять на прогулянки в санях, улітку тішаться вечірніми феєрверками й гулянками просто неба, невеличкими нічними концертами в парку. Ступивши кілька кроків від тераси, можна, цілком заховавшись у пітьмі, весело базікати й жартувати у виборнім товаристві — не втрачаючи честі, звичайно, та все ж гратися з небезпекою, як і з усім іншим у житті. А як після злостивий придворний опише віршами в книжці «Le lever de l’aurore»[49] нічні походеньки королеви, то й що з того? Адже поблажливий чоловік, король, на такі шпильки зовсім не буде гніватись і можна буде добре потішитись. Аби лиш не бути самій, не зостатись увечері вдома, не взяти книжку, не побути з чоловіком — тільки весела й невпинна метушня й маячня. Де тільки мода нова зі­пнеться, Марія Антуанетта їй уклониться перша; заледве граф д’Артуа привіз з Англії кінські перегони — єдине, що він зробив для Франції, — й королеву вже бачать на трибуні в товаристві десятків молодих дженджуристих англофілів, там вона грає, б’ється об заклад і незмірно тішиться цим новітнім шален­ством. Проте здебільшого її захват нетривкий, спалахує, мов солома, і завтра вона вже нудиться своїм учорашнім захопленням — її нервовий неспокій, породжений, безперечно, тією альковною таємницею, може вгамувати лише постійна переміна втіх. Серед сотень мінливих розваг є в неї єдина й найулюбленіша, котра щоразу нестямно тішить її, а заразом уводить у щонайбільшу неславу — це маскаради. Вони стали тривалим захопленням Марії Антуанетти, бо ж тут можна мати подвійну насолоду — ніби й королевою бути, а водночас зоставатися невпізнанною під чорним оксамитом маски і зухвало йти аж до краю ніжного залицяння, робити ставки не самими грошима, як у картах, а й заставляти себе як жінку. Перебравшись на Артеміду або в кокетливім доміно, можна зійти з крижаних вершин етикету й зануритись у чуже й гаряче людське роїння, аж тремтячи цілим єством від подиху пестощів і близької спокуси, від того, що одною ногою вже стоїш на слизькій дорозі; сховавшись під маску, можна взяти під руку молодого й елеґантного англійського джентльмена й півгодини з ним пробазікати або ж кількома сміливими словами показати чарівливому шведському кавалерові Гансу Акселю Ферсену, як він подобається жінці, що, на жаль, — ах, який жаль! — як королева примушена силоміць берегти чесноту. А що потім ці невеличкі жарти будуть грубо еротизовані версальськими пліткарями й про те плескатимуть у кожному салоні, — приміром, коли одного разу в дорозі поламалося колесо двірської карети й Марія Антуанетта, щоб доїхати яких двадцять кроків до Опери, сіла в найманий фіакр, підпільні журнали оббрехали цей нерозумний учинок, перетворивши на фривольну пригоду, — про це Марія Антуанетта не знає або й знати не хоче. Намарне дорікає їй мати: «Якби це було в товаристві короля, то я б іще мовчала, але ти завжди без нього, та ще й укупі з найгіршою молоддю Парижа, і при цьому знадлива королева найстарша в цілому гурті. Газети й листки, що раніше втішали мене, славлячи великодушність і добре серце моєї дочки, нараз одмінилися. Тільки й пишуть про перегони, азартну гру і прогуляні ночі, так що я вже й до рук їх не хочу брати; але однак я нічого не вдію, бо, знаючи мою любов і ласкавість до рідної дитини, цілий світ про це тільки й говорить. Часто я навіть уже не йду в товариство, аби там нічого не почути».

Але необачна не схаменеться від жодних казань, у своїм нерозумінні вона зайшла вже так далеко, що її саму не розуміють. Чом би не тішитись життям, нема в нім ні­якого іншого сенсу. З разючою щирістю відповіла вона по­слові Мерсі на материні докори: «Чого вона хоче? Я боюся знудитись».

«Я боюся знудитись» — цими словами Марія Антуанетта висловила гасло часу й усього свого товариства. Доходить краю вісімнадцяте сторіччя, своє призначення воно вже виконало. Державу засновано, Версаль збудовано, етикет довершено — тепер дворові, власне, нема що робити; оскільки нема ніякої війни, маршали перетворилися на вішалки в мундирах, єпископи — на ґалантних добродіїв у фіалкових сутанах (адже те покоління в Бога не вірить), королева — на веселу світську даму, бо нема в неї справжнього короля, нема й спадкоємця, щоб бавити. Всі вони знуджено й безтямно стоять перед могутньою річкою часу, часом устромлять туди руки, щоб витягти кілька цікавих блискучих камінців, і сміються, мов діти, коли їм трохи замочить руки, — просто собі граються зі страхітливою стихією. Та ніхто не відчуває, як усе швидше й швидше прибуває вода, і коли вони врешті усвідомлюють небезпеку, тікати вже даремно, гра програна, життя завершене.

Тріанон

Своїми легкими неробочими руками Марія Антуанетта вхопила корону, мов несподіваний дарунок, — вона ще надто молода, щоб знати, що життя нічого не дає задурно й усі дарунки долі наперед мають свою потаємну ціну. Та Марія Антуанетта й гадки не має платити. Вона взяла самі лише права королівського сану й занедбала обов’язки. Вона хотіла поєднати дві речі, які людина поєднати не може: владарювати і тішитись, хотіла бути королевою, котрій усі слугують і догоджають, а до того ж іще потурати своїй щонайменшій примсі; отже, маючи всевладність королеви і свободу жінки, хотіла подвійно втішатися шаленством юності.

Та у Версалі свобода неможлива. В тих яскравих дзеркальних галереях не втаїти жодного кроку. Кожен рух реґламентується, кожне слово зрадливий вітер відносить далі.