Читати книгу - "Протистояння. Том 2"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хочеш сказати, що Надін боїться мене так само, як Джолін боялася свого чоловіка?
— Можливо, — сказала Люсі. — Та от що тобі скажу: де б не був чоловік Надін, він точно не з нами.
Ларрі нервово засміявся.
— Нам слід повертатися. Треба поспати. Завтра буде важкий день.
— Так, — кивнула Люсі.
Їй подумалося, що він не зрозумів ані слова, і зненацька вона вмилася слізьми.
— Гей, — прошепотів Ларрі. — Гей…
Він спробував її пригорнути, та Люсі відмахнулася від його руки.
— Можеш не перейматися! Ти й так отримуєш від мене, що хочеш!
У ньому лишилося вдосталь від старого Ларрі, щоб він замислився, чи долине її голос аж до табору.
— Люсі, до цього тебе ніхто не силував, — похмуро промовив він.
— Ох, який же ти тупий! — крикнула вона та вдарила його кулаком по стегну. — От скажи, Ларрі, чого мужики такі тупі? На пальцях усе пояснювати. Ні, руки ти мені не викручував. Я ж не Надін. Та й навіть якби ти викручував їй руки, вона б однаково плюнула тобі в око та ноги стулила. У чоловіків є багато прізвиськ для таких, як я, — чула, що ними розписують громадські вбиральні. А справа лиш у тому, що хочеться когось теплого, щоб і самій зігрітися. Хочеться любові. Невже це так кепсько?
— Ні. Зовсім ні. Однак, Люсі…
— Однак ти в це не віриш, — пхекнула вона. — Тому ганяєшся за міс Нечіпахою, а коли кортить позайматися горизонтальним джазом, Люсі завжди під рукою.
Він сидів і мовчки кивав. Вона говорила щиру правду. Та він був надто стомлений і замучений, щоб спробувати переконати її в протилежному. Люсі це помітила — вираз її обличчя пом’якшав, і вона обійняла його.
— Ларрі, якщо ти її впіймаєш, я першою кину тобі букет. Я не з тих, хто любить на когось зуби точити. Просто… спробуй не надто розчарувати.
— Люсі…
Раптом вона заговорила таким несподівано міцним, звучним голосом, що на мить у нього сироти повиступали.
— Просто я вірю в те, що любов дуже важлива, що вижити нам поможуть лише любов і гарні стосунки. Проти нас ненависть, ба навіть гірше — порожнеча й байдужість.
Пауза.
— Ти правий, — мовила вона вже тихіше. — Година пізня. Я повернуся до спальника. Ідеш?
— Так, — кивнув Ларрі.
Вони підвелись, і, зовсім не задумуючись, Ларрі пригорнув її та міцно поцілував.
— Люсі, я люблю тебе так, як тільки можу.
— Я знаю, — сказала вона та стомлено всміхнулася. — Знаю, Ларрі.
Він обійняв її, і цього разу вона не скинула його руку. Вони повернулися до табору разом, сором’язливо покохалися та заснули.
——
Наче кішка вночі, Надін прокинулася двадцять хвилин по тому, як Ларрі з Люсі повернулися до табору, і за десять хвилин по тому, як вони полюбилися та поснули.
У її венах шумів переляк.
«Хтось хоче мене», — подумала вона, дослухаючись до того, як стишується колотнеча в грудях. Широко розплющеними, сповненими темряви очима вона дивилася вгору, на небо, покреслене чорним гіллям в’яза. «Так. Хтось хоче мене. Це правда».
«Але ж він такий… такий холодний».
Батьки та брат Надін загинули в автомобільній катастрофі, коли їй було шість років, — того дня вона не поїхала з ними провідати дядька з тіткою, а натомість лишилася погратися з другом, що жив на їхній вулиці. Все одно брата вони любили більше, це вона пам’ятала. Бо брат був не малим безбатченком, якого вкрали з колиски сиротинцю у чотири з половиною місяці — не таким, як вона. Його походження було зрозуміле. Адже він був — фанфари, будь ласка, — Їхнім Власним Дитям. А Надін завжди й навіки належала тільки Надін. Вона була дитям землі.
Після нещасного випадку вона перебралася до дядька з тіткою, бо вони були єдиними родичами. Жили вони в Білих горах східного Нью-Гемпширу. Їй пригадалося, як на восьмий день народження вони возили її покататися на фунікулері до гори Вашингтон — від височини в неї пішла кров носом, і вони розізлилися. Тітка з дядьком були застарими — коли їй виповнилося шістнадцять, вони вже підбиралися до шостого десятка. Того ж року, у ніч вина, коли мрії конденсувалися з чистого повітря, наче молоко сутінкових фантазій, вона прудко мчала блискучою від роси травою. То була ніч кохання. І якби хлопець упіймав її, вона віддала б йому всі нагороди, які тільки мала… та чи не байдуже, піймав він її чи ні? Вони бігли, і хіба ж це не найголовніше?
Та він її не піймав. На місяць наповзла хмара. Роса зробилася липкою, неприємною, лячною. Смак вина в роті зробився гіркуватим, наелектризованим. Сталася якась метаморфоза, і в неї з’явилося відчуття, що варто, необхідно зачекати.
І де ж він, її суджений, її загадковий наречений? Якими вулицями, якими дорогами, якими вулицями стукають його чоботи, єднаючись тим стуком із ламким, коктейльним дзенькотом, що розбиває світ на акуратні й раціональні скалки? Які холодні вітри належать йому? Скільки динамітних шашок у його затертому рюкзаку? Хто скаже, як звали його в шістнадцять років? Скільки років йому, скільки віків? Де його дім? Що за мати притискала його до грудей? Надін була певна лише того, що й він сирота і що його час наближався. Він гуляв дорогами, які ще не проторували, й однією ногою вона була вже там. Перехрестя, на якому вони зустрінуться, лежало попереду. Він був американцем, це вона знала, — чоловіком, який любитиме молоко та яблучні пироги; чоловіком, якому будуть до смаку по-домашньому гарні скатертини в червону клітинку. Америка — його дім, і пересувається він потаємними шляхами, прихованими шосе, підземними залізницями, дороговкази на яких писано рунами. Він інший чоловік, відщепенець, вигнанець, темний, Ходак, і каблуки його стоптаних черевиків стукають запашними шляхами літніх ночей.
Хто відає-знає,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Протистояння. Том 2», після закриття браузера.