Читати книгу - "Орієнталізм"

він багато чого творчо запозичив із християнства, він міг похвалитися незрівнянними воєнними та політичними успіхами. Але це ще було не все. Ісламські території лежали поряд, а іноді й перетиналися з біблійними землями; більше того, самé осереддя ісламських володінь завжди було реґіоном, найближчим до Європи, територією, яка дістала узвичаєну назву «Близький Схід». Арабська та гебрейська — це мови семітські, й разом вони володіють і безперервно збагачуються матеріалом, украй важливим для християнства. З кінця сьомого сторіччя й аж до битви біля Лепанто, яка відбулася в 1571 p., іслам у тій чи тій зі своїх форм — арабській, оттоманській, північноафриканській або іспанській — домінував над європейським християнством або становив постійну для нього загрозу. Той факт, що іслам випередив і затьмарив Рим, був незаперечним для кожного європейця і в минулому, і в сучасному. Навіть Гібон не становив винятку, як то очевидно з наступного уривка з «Занепаду і руїни» («Decline and Fall»):

«У переможні для Римської республіки дні сенат свідомо приділяв свою увагу лише одній війні й посилав легіони тільки туди, щоби повністю розгромити першого супротивника, поки другий ще не встиг розпочати воєнні дії. Ці обачливі максими політики цілком нехтувалися арабськими халіфами, які були людьми широкої {102} вдачі й не вміли стримувати своїх поривів. З однаково невтримною потужною силою вони вторгались у володіння і наступників Авґуста, і наступників Артаксеркса; і монархії-суперники водночас стали жертвою ворога, якого вони з давніх-давен призвичаїлися зневажати. За десять років Омарового правління сарацини підкорили собі тридцять шість тисяч міст або замків, зруйнували чотири тисячі церков або храмів невірних і спорудили тисячу чотириста мечетей для сповідування релігії Магомета. Через сто років після його втечі з Мекки володіння його наступників, підкорені оружною силою, простягалися від Індії до Атлантичного океану, включивши в себе безліч розмаїтих і далеких провінцій...» 54.

У тих випадках, коли термін «Орієнт» не був просто синонімом азіатського Сходу в цілому або не вживався як загальна назва для далеких і екзотичних земель, його сприймали як звужену назву, застосовувану тільки до власне ісламського Сходу. Цей «войовничий» Орієнт був саме тими землями, звідки, як висловився Анрі Боде, постійно накочувалися на Європу «штормові азіатські хвилі» 55. Безперечно, що саме так розуміли ситуацію в Європі близько середини вісімнадцятого сторіччя, тобто в часи, коли такі репозитарії «орієнтального» знання, як «Bibliothèque orientale» д’Ербело вже не ототожнювали Схід лише з ісламом, арабами або оттоманськими турками. Бо раніше культурна пам’ять Європи віддавала зрозумілу перевагу таким відносно далеким подіям, як падіння Константинополя, хрестові походи, завоювання Сицилії та Іспанії, та якщо й ці події ототожнювалися з погрозливим Сходом, вони повністю не затьмарили тієї очевидної істини, що існувала й інша Азія.

Так, наприклад, завжди існувала Індія, де, по тому як на початку шістнадцятого сторіччя Португалія заснувала там перші бази європейської присутності, Європа, і передусім Англія, після тривалого (від 1600-го до 1758 р.) періоду суто комерційної активності стала домінувати політично, як окупаційна сила. Проте Індія ніколи не становила тубільної загрози для Європи. Мабуть, саме тому, що тубільна влада там обвалилася й віддала свою країну на поталу європейському суперництву й під безпосередній політичний контроль Європи, ця остання могла ставитися до індійського Сходу з такою власницькою {103} зверхністю — ніколи Індія не вселяла їй того почуття небезпеки, яке вона плекала щодо ісламу 56. Проте ця зверхність була дуже далека від точного позитивного знання. Енциклопедичні статті в «Бібліотеці» д’Ербело були всі побудовані на ісламських джерелах, і ми не помилимося, сказавши, що аж до початку дев’ятнадцятого сторіччя термін «східні мови» вважався синонімом терміна «семітські мови». Орієнтальне відродження, про яке говорив Кіне, сприяло розширенню досить вузьких кордонів, у яких іслам постачав приклади для всього орієнталістського знання 57. Проте санскрит, індійська релігія та індійська історія набули статусу наукового знання лише після тих зусиль, яких доклав наприкінці вісімнадцятого сторіччя сер Вільям Джонс, та навіть Джонсів інтерес до Індії прийшов до нього лише через попереднє зацікавлення ісламом та його вивчення.

Тому навряд чи варто дивуватися, що перша велика праця з орієнталістики, опублікована після «Бібліотеки» д’Ербело, називалася «Історія сарацинів». Автором цієї книжки, перший том якої вийшов друком у 1708 p., був Саймон Оклі (Simon Ockley, «History of the saracens»).

Один із сучасних істориків орієнталізму висловив думку, що ставлення Оклі до мусульман — бо саме від них, як вважав автор, європейські християни здобули свої перші знання з філософії — «боляче вразило» його європейських читачів. Бо Оклі не тільки віддав у своїй праці перевагу ісламові; він також поділився з Європою своєю автентичною й обґрунтованою оцінкою арабського погляду на війни з Візантією та Персією» 58. Проте Оклі обачливо відгородився від заразливого впливу ісламу, і, на відміну від свого колеґи Вільяма Вістона (Ньютонового наступника в Кембриджі), він завжди не забував нагадати, що іслам — це огидна єресь. Що ж до Вістона, то за палку прихильність до ісламу його в 1709 р. вигнали з Кембриджа.

Доступ до індійських (орієнтальних) скарбів був завжди пов’язаний з необхідністю перетнути ісламські території і вберегтися від небезпечного впливу ісламу як релігійного вчення, майже тотожного аріанській єресі. Й принаймні протягом великої частки вісімнадцятого сторіччя Британія і Франція мали в цьому очевидний успіх. Оттоманська імперія давно вже увійшла в період {104} безтурботного (для Європи) старіння, щоб перетворитися в дев’ятнадцятому сторіччі на «східне питання». Британія і Франція воювали одна з одною в Індії в період між 1744-м і 1748 pp. і знову від 1756-го до 1763 p., аж поки в 1769 р. британці здобули практично повний економічний та політичний контроль над субконтинентом. І звичайно ж, було цілковитою неминучістю, що Наполеон розпочав штурм Британської орієнтальної імперії через спробу перетнути її ісламський шлях до неї, що пролягав через Єгипет.

Хоча наполеонівське вторгнення в Єгипет і його напад на Сирію сталися майже відразу по здійсненні принаймні двох великомасштабних орієнталістських проектів, саме воно з усіх подій, які відбулися доти, справило найбільший вплив на новітню історію орієнталізму. До Наполеона було зроблено лише дві спроби (обидві — вченими) проникнути на Схід, стягнувши з нього вуаль і вийшовши за межі такої досить затишної схованки, як Біблійний Орієнт. Першу таку спробу здійснив Абрагам-Гіацинт-Анкетіль-Дюперрон (1731 — 1805 pp.), ексцентричний теоретик еґалітаризму, чоловік, який примудрився замирити у своїй голові янсенізм із ортодоксальним католицизмом та брахманізмом і який вирушив у мандри по Азії з метою довести реальність первісного існування Обраного