BooksUkraine.com » Сучасна проза » Мертвим не болить 📚 - Українською

Читати книгу - "Мертвим не болить"

146
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Мертвим не болить" автора Василь Биков. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 131
Перейти на сторінку:
class="p1">— Ти диви!.. Ось воно що! — каже Катя. Вона порпається під загорнутою Юрковою одежиною. Там усе скривавлене.

Я вже чимало бачив скривавлених — живих і мертвих, а тут не можу дивитись: це ж Юрко...

— Та-а-ак...— зосереджено каже Катя і, швидко підтягнувши сорочку, обмотує бинтом поверх гімнастерки.

— Він виживе, га? Виживе, Катю? — питаюся я.

— А я що — бог? — з незрозумілою злістю кричить у відповідь Катя.— Я не бог тобі!

Потім вона запихає в сумку бинти і кидається до вікна:

— Де підводи? Де підводи? Де тая сволота брехлива?

Але ні сержанта, ні підвід немає. Узагалі тут уже немає майже нікого. У цьому кінці села ми залишилися самі.

Хату струснув вибух. У вікно тягне пилом і тротиловим смородом. Катя падає, ми всі пригинаємося до долівки. А коли підводимо голови, бачимо в дверях величезну постать у незастебнутій темно-сірій куртці з пухнастим коміром, що накинута просто на білу спідню сорочку. У її розрізі видно волохаті груди.

— Бинта треба! У кого є бинт?

Чоловік однією рукою затискає рану на шиї, з якої поміж пальців на куртку струменить кров. У другій руці в нього ПКС. І тут я бачу: це ж мій ПКС! Он і знайома зачіпка з мідного дротика...

Але швидше, ніж я встигаю що-небудь сказати, до чоловіка підскакує Катя:

— Де взяв? Де взяв оце? — вона різко шарпає його за полу куртки. На лиці її лютість. Чоловік спочатку нічого не розуміє, блимає очима, поглядаючи то на Катю, то на свою куртку. І тоді я раптом здогадуюся, що і автомат, і куртка були в нашого сержанта, якого ми оце чекаємо.

— Це? — нарешті втямив чоловік.— Не вкрав. У вбитого взяв.

— Де вбитий? — кричить Катя, аж пересмикнувшись усім тілом.

Чоловік так само дратливо, у тон їй відповідає:

— А ти що, прокурор? Онде на дорозі лежить.

Катя відразу обм’якла, безсило сідає на долівку. На обличчі в неї гримаса болю й страждання. Не пересиливши їх, вона ослабленими рухами застібає сумку і, не глянувши на бійця, запитує:

— Де танки?

— Пруть, сестро. Вам тут не місце.

У хаті, стогнучи, кричить льотчик:

— Зараз же відправляйте мене! Не маєте права! Мене до Героя представлено!..

Катя кидає погляд на нас. У її очах рішучість.

— Виносити! Виносити всіх! На дорогу! Швидко! Живо!

Так, виносити! Але це не найкраще рішення. Виносити — значить, тягнути на собі поранених. Тільки чи далеко потягнеш від танків?..

Та іншої ради немає. Сидячи тут, ми дочекаємося найгіршого, і я підхоплюю під пахву Юрка. Чоловік у сержантовій куртці обмотує бинтом шию і, запхавши за комір кінці, бере Юрка з другого боку. Німець без окрику послужливо підскакує до Каті. На ньому вже чиясь шинель, і він схожий на червоноармійця. Тільки шапка в нього німецька. Удвох вони піднімають льотчика.

— Городами, городами давай! Туди, в кінець! Дорогою не пройти,— командує мій помічник.

Ми вимітаємось у двір, оббігаємо розбитий ріг хати, в якій мали притулок, і кидаємося городами. З боку тягнеться тин, на верху якого напнуто колючий дріт, що взявся памороззю.

Ми йдемо вздовж тину. Тільки я ходок таки поганий, і Катя з німцем нас обганяють. Добре, що від вогню ззаду прикриває хата. Але з вулиці нас уже побачили. Не встигаємо ми трохи відбігти, як люта черга врізається в стріху цієї хатини. Дощенту розбиває комин, і рештки його градом сиплються зі стріхи. У повітрі солома і сніг. Біля наших голів вищать кулі.

— От дають, сволота! — злісно озирається боєць. — Такий драп влаштували... і хоч би тобі хто! Не війна, а розправа. А я он кидався, кидався з тим вашим безногим. Чоловік з двадцять ми затримали. Та врешті самі напоролися...

Я нічого не тямлю, ніби перебуваю в якомусь німому заціпенінні. Думки плутаються. У гарячковому запалі не можу додуматись, що робити далі, як діяти. Я тільки відчуваю, що Юрко гине, що я не врятую його, не встигну. Мене проймає жах від того нутряного хрипу, яким він заходиться. З рота його все йде кривава піна, і мені здається, що він задихаєтся. Я раз у раз затримуюся і повільно підхоплюю його голову, яка, на жах, відкидається вниз. Юрко то стогне, то раптом змовкає, і мені здається: кінець!

У кінці тину ми продираємося через тугі, наче дріт, гілляки вишняку на обніжку. Нова близька черга кладе нас у бур’ян. Як тільки вона пролітає, мій помагач схоплюється і відсторонює мене від Юрка.

— Постривай! Давай я!

Довгий, рукастий і, видно, дужий, він одним махом кидає Юрка на спину. Пригнувшись, широчезним кроком простує в сніг. Я оглядаюся — танки вже всі втягнулися в село. На косогорі по той бік пусто. Незабаром вони будуть тут.

— Давай швидше!

Обома руками спираючись на карабін, я біжу за бійцем. Тепер мені значно легше, якби ж не нога...

— Чорт забирай! — каже він, ледь обернувшись до мене під ношею.— Вискочив без гімнастерки. А з нею і всі документи ляснули. І треба ж було, як на ту біду, заночувати в крайній хаті!

«Заночували! — машинально повторюю я, бо іншого не чую. Інше не доходить до моєї свідомості.— Заночували. І проспали, прогавили все на світі...»

— А ви хто? — питаюся навздогін.

— Я? Та старшина з ДОПу 1 , Євсюков. Не чув такого? — каже він, широко ступаючи по снігу.

Хто його знає, може, й чув. Справді, у ДОПі — це не в батальйоні: там навіть сержанти відомі всій дивізії. Тільки тепер я вже не пригадую. Тепер це не має значення. Я відкидаю геть штахетину, що заважає, і ми перелазимо на сусідній город. Попереду біжить Катя з німцем.

— Нічого! — заспокоює мене, а може себе самого, старшина.— Затримають! Повинні ж затримати! Ну й село! Ну й ранок! Що тільки коїться! Душа горить болем і кривдою. Але що вдієш?!

Раптом ми чуємо: Катя з німцем щось кричать нам, і вони повертають між хатами до вулиці. Я аж припиняю ходу і вухом уловлюю на секунду, як десь неподалік за хатами гуркоче підвода. У гримкотінні вибухів ми не відразу почули її і, мабуть, спізнилися. Старшина рвучко біжить. Я знов відстаю. Ми долаємо подвір'я, завалене соломою, і вискакуємо на вулицю. Посеред дороги просто на нас шалено летить підвода, яка з

1 ... 29 30 31 ... 131
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мертвим не болить"