Читати книгу - "Причепа"

- Воно, бач, не те! - промовив старий Лемішка. - Поки дитина не вчена, поти й поважає батька-матір. А як закуштує школи, вже й одвертає пику, вже й кирпу гне! І робити не хоче, бо, бач, ручки білі, щоб не зчорніли.

- Їй-богу моєму, правда! - додав селянин. - Дав я оце дочку до школи. Одже ж, песька дитина, тобі вже й до роботи не кидається! Схопиться раненько, зараз миється, прилизується до дзеркальця, каже: треба йти до барині, чи до тієї вчительки.

- Все то преться в пани, аби закуштувало школи, - промовив Лемішка. - Все то лізе на службу до того дворянства. А господарство марнується, бо до його треба догляду; до хазяйства треба хазяйського ока. Недурне ж кажуть, що хазяйським оком худоба сита, або - що руки хату держать. Всім хочеться того панства, неначе не доволі й тих панів на світі!

- А хто ж буде свині пасти, як усі постають панами? - додав один сільський філософ. - Це буде гаразд, як усі вивчаться та покинуть роботу! Хто ж настачить хліба на ту панську голоднечу, коли всі позакладають за спини руки та свистітимуть, ходячи по хаті. А мені здається, що книжка книжкою, а робота роботою. І книжку читай, і богу молись, і до хліба берись! Наш дяк вчений, а снопи на полі верне, як і наш брат, тільки коси йому теліпаються та борідка трясеться. Знов пішла чарка навкруги стола.

- Пошли, боже, нам щастя й здоров'я! помершим чарка, а нам горілка, - приказував Охрім, - нехай нашим ворогам легенько гикнеться, як собака з тину ввірветься!

- Так-то такі - промовив Лемішка. - Ми й небагато вчились, а цілий вік працювали, то й маємо. Хто дбає, той має! Не дуже гонимось за тим панством. Бог знає, як воно далі буде з нашими достатками та засобами. Я таки не дозволив своїй жінці одягатись у сукню. Ходи, було кажу, в спідниці. Бо надівати сукню - чесно, але, якби довелось потім після сукні знов улазити в спідницю, - як би то воно здавалося? А чи мало я знаю, хоч би і в нашому місті, таких, що ходили в тих капелюшах, а тепер і босенькі ходять! Бо, відомо, злидні не за горами.

- Я б зроду-звіку не ходила простоволоса, хоча б ти мене й силував, - обізвалась Леміщиха. - Чи слід же молодиці світити грішним волосом проти божого сонця? І мати моя носила очіпок на голові, і я зав'язуватимусь в чушку вже й до смерті.

- І душа моя ненавидить тих панків-голодранців! - промовив Лемішка. - Останню копійку занапастить, аби здаватись паном. Сьогодні пан, а завтра пропав!

Яким слухав, мало їв і нічого не пив. На всяке питання він одрізував гордовито й по-московській, коротко й звисока. Його вже ніхто не став і займати. Серед компанії свого народу, серед своєї сім'ї він сидів, мов чужісінький чоловік. Московська школа на нашій України багато одрізнила луччих людей од свого народу, од свого плем'я, од сім'ї, од батька й матері. А знов народ дуже одрізнив сам себе од панів, од вчених українців і косим оком поглядає на їх! Між ними викопана велика безодня! І потрібно великої, великої праці не одного генія, щоб засипати ту провалину, почату поляками, скінчену москалями, щоб зв'язати, що порвала наша недбайливість, та стидка українська байдужість, та ледача недобачливість.

Якимко, колись коханий син свого батька, своєї матері, втіха своєї родини, цурався свого роду, свого плем'я, тікав од матері, соромився мови свого народу, не любив батька. От до чого допровадила його наука без народності!

Почали їсти всяку страву, а після вареників Леміщиха винесла добрий глек варенухи, смачної, пахучої та солодкої. Пішла чарка з варенухою кругом стола!

- Та випийте ж, небоже, хоч раз до нас! - просив дядько Охрім Якима. - Сама ж паніматка варила, а я вас сам почастую. Коли ж не вип'єте з моих рук, то я більше до вас і не приїду.

Яким хилив тоді горілку не згірше свого дядька Охріма. Але що скаже Зося, як довідається, що він п'янствує з мужиками? Ця думка не давала йому опокою. Піднесена близенько варенуха так гарно, залоскотала йому в носі, що він не втерпів, привітався по-письменному, випив чарку, другу. Гаряча варенуха трохи вдарила йому в голову.

- Ми думали, що ви нас втішите вченою розмовою, - говорив далі дядько. - Ми радніші й до вечора слухати розумного слова за чаркою доброї варенухи.

- Нехай бог спасеть і нашого батюшку, та й його синів, - промовив селянин. - Оце було як прийдуть на проводи на громадський обід, то так наслухаєшся всього, що й господи! Було розкажуть нам, як на тім світі буде людям: що буде грішним, а що праведним; розкажуть було і про Адама, і про пекло, і про рай. І малі ті паничі, а так тобі розказує, та все попросту, та все по-нашому, мов шовком гаптує! Що то пак письменний чоловік! У книжках все написано. Розкажіть, будьте ласкаві, дещо, а ми послухаємо! Адже ж, кажуть, і ви колись вчились на священика, та вже опісля повернули тобто на пана.

Якимові сподобалась річ селянина. Варенуха трохи розворушила його наукову пиху. Він почав розказувати про те, як наука допомогла всім народам вийти з темряви, а потім повернув на розмову про блискавку, про грім, про дощ. Спершу почав був таки говорити по-українській, але сам язик, привчений московською школою, зараз повернув на великоруську мову. І потекла його мова книжна, школярська, невтямлива народові.

- Молния (блискавиця) праисходит вследствие скапления електричества в воздухе. Это, видите, такая огненная сила, которая скрывается в земле, в воздухе, а потом разряжается, загорается, воспламеняется…

- Господи, як хороше! як гарно! - промовляли молодиці, киваючи одна до однієї головами.

- Кагда електричество скапляется и начинает разряжаться, тагда воздух с страшною силою устремляется в безвоздушное прастранство, прастранство, то есть место пустое, примерно как этa комната. Патом гром!.. Трах-тарарах!

Яким, бувши вже напідпитку, тарахнув кулаком по столі, аж пляшки задзвеніли. Варенуха почала його гарячити.

- Ой, господи! аж страх бере! - промовила молодиця з слізьми на очах. Їй здавалося, що Яким розказував про пекло.

- То грім битиме всіх грішних? - спитала вона в Якима.

Всі слухали, обернувши очі до Якима, ловили кожне його слово;