Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

— До роботи, гробарю!

«Гробар» схопився за лопату, і на траву полетіли грудки землі. Незабаром посеред галявини чорніла глибоченька яма, й до неї на очах жалобників, що купчилися на краю могили, був спущений плетений кошик. Безмовна Мері-Pya спостерігала за погребінням зосередженими круглими очима, і ніхто не знав, що у неї на думці.

Х’юї Стерлінг, трохи розчулений ритуалом, кинув на кошик жменьку землі зі словами:

— Вернися у землю, з якої встала… ой, не встала — постала, бо прах ти є, і в прах обернешся, амінь. — І додав: — Думаю, треба щось заспівати.

І тут з’ясувалося, що, збираючись на похорон, ніхто не додумався прихопити з собою Псалтир. Вправних у славослов’ї не знайшлося теж. Якась дівчинка завела щось гугнявим — до нагоди — голосом, але, не зустрівши підтримки, знітилась і замовкла. І тут на виручку прийшов Джорді Мак-Набб з круглою як м’яч головою. Він був ще надто малий, аби обтяжувати себе навичками богослов’я та ритуальними умовностями, і коли його попросили щось заспівати, він охоче завів «О, прекрасні береги Лох-Ломонда».[15] Цей мотив був знайомий усім, і діти одразу підхопили пісню. Звуки співу полинули Гленом і досягли слуху Рудої Глен-Ардаратської Відьми, яка потай спостерігала за дітьми, мов яка лісова німфа.

Коли доспівали останній куплет, Х’юї прокашлявся, готуючись казати прощальне слово, яке він склав дорогою сюди. Тут він почувався впевненіше, ніж у співах.

— Брати, сестри і всі, хто схилив голови над цією могилою! Ми зібралися тут, щоби провести в останню путь Томасину і вшанувати її світлу пам'ять. Звичайно, всі ми добре знаємо, що Томасина була улюбленою кицькою нашої безутішної Мері-Pya Мак-Дьюї. Ось вона перед вами. Томасина була взірцевою кішкою, найкращою з усіх котів Інвераноха. І думаю, не буде перебільшенням сказати, що вона була однією з найкращих кішок на все графство Аргайл. Усі, хто був близько знайомий з Томасиною, пишалися дружбою з нею, і тепер, коли вона покинула цей світ, ми розуміємо, наскільки непоправна наша втрата. Ми наче втратили дочку.

Кількох дітей так уразило його красномовство, що вони не витримали і заплескали, та Х’юї рішуче поклав край цим оплескам:

— Ви що, здуріли, я ще не закінчив!..

Плескання вщухло, і він продовжив свій виступ:

— Томасина ніколи не робила того, чого не дозволяє собі жодна вихована кішка: не ловила пташок, не кусала за пальці і не дряпалася. Спіймавши у підвалі мишу, не з’їдала її, а віддавала Мері-Pya. Вона за будь-яких обставин залишалася великодушною твариною. Томасина завжди умивалася і славилася чистотою. Над усе вона любила Мері-Pya, але не боронила іншим дітям брати себе в руки і гратися з собою, а ви чудово знаєте, що більшість інших котів скоріше здохнуть, ніж погодяться на таке. Вона муркала голосніше, ніж інші коти, яких я знаю, а мордочка її завжди була привітна. Так, і в неї було не без вад, та зараз мова не про них. Тлінні останки Томасини віддані землі, а душа її вже знеслася до Раю, сидить по праву руку від Творця і чекає години, коли вознесеться на небо душа Мері-Pya і возз’єднаються вони на віки вічні. Амінь!

«Амінь» означало, що прощальне слово закінчено, і діти, не шкодуючи долонь, належним чином оцінили красномовність оратора. Відлуння дитячих оплесків рознеслося по кам’янистому Глену, а Х’юї Стерлінг ввічливо вклонився і сказав:

— Мері-Pya, перш ніж ми закидаємо могилу землею, ти маєш заридати і впасти грудьми на коробку, як завжди роблять родичі померлих.

Відповідь Мері-Pya була лаконічна і дуже чітка:

— Ні. Я хочу додому.

У дівчинки за плечима був довгий день, насичений бурхливими подіями — такими бурхливими, що вона ще не встигла їх як слід осягнути. Та поза всяким сумнівом, хода і похорон вдались на славу. Дівчинці сподобалося бути центром загальної уваги, але тепер їй захотілося додому, де можна було б з іще більшою гостротою, ніж тут, пережити сьогоднішню втрату. Вона уже не відчувала такого тісного зв’язку між собою та істотою в кошику, бо кішка Томасина була захована від дитячих очей під картатим укривалом. До того вона була на незнайомій лісовій прогалині, а сонце вже хилилося до небокраю — наближалась пора чаювання. А чаювання — це приємна присутність місіс Мак-Кензі, ляльки на стільцях — і Томасина за столом навпроти, серветка на котячій шиї та рожевий кінчик язичка, що визирає з-поміж губ. Кішка завжди так робила, коли їй обіцяли льодяник. Послужлива уява дівчинки так жваво зобразила цю картину, що Мері-Pya не стрималась і заплакала. За весь похорон це були перші сльози. У глибині душі вона знала, що Томасина «покинула її», точніше, «пішла від неї» і що вона більше ніколи її не побачить, але ж не могла вона віддатися своєму горю тут — у всіх на виду. Місце побачень з власним горем було одне — її домівка.

Пережитого за сьогоднішній день виявилося більш ніж досить, аби за лічені години, які пройшли від ранку до обіду, маленька дівчинка подорослішала.

Правду кажучи, Х’юї теж хотів додому, пити чай, а крім того, в надійному сховку за їхнім маєтком лежав відкладений ним харч — драже, що ним хлопець збирався пом’янути Томасину, тож зволікати не було резону. І, знов побачивши в очах Мері-Pya блиск сліз, він розважливо сказав:

— Ну, добре, ні то ні. Трапляється й таке, що родичі померлого гідно переносять удар долі, по них навіть не скажеш, що в них хтось помер. Гробарю, закопуй могилу!..

Знову зашурхотіла земля, зсипаючись на плетену коробку, і дуже скоро над нею виріс свіжий горбочок могили: гробареві теж хотілося додому. Поки Х’юї Стерлінг ставив заздалегідь припасену плиту, діти насмикали квітів і під музику Джеймі Брейда, котрий старався награвати щось сумне, обклали ними всю могилу.

— А тепер, — закомандував Х’юї, — давай щось веселе!

Джеймі слухняно кивнув, і