Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

Над Гленом знову панувала тиша. Сонячні промені скісно лягали на зелену траву, відкидаючи довгі тіні, і крадучись із них зеленим привидом, що був майже невидний і майже нечутний, вийшла жінка на ім’я Безумна Лорі.

Вона йшла легко, але боязко, ховаючись у тіні дерев. Та ось цікавість пересилила, вона вибігла на прогалину, добігла до горбочка свіжої землі та спритно опустилася навколішки. Лорі прочитала напис на надгробку, який придумав і нашкрябав Х’юї Стерлінг, перечитала його вдруге, втретє… Посвята покійній явно була навіяна зворушливими епітафіями, побаченими хлопцем на міському цвинтарі.

«Тут спочиває Томасина, народжена 18 січня 1952 року і нагло замордована 26 липня 1957 року. Покойся з миром, люба подруго».

Від страху й замішання на обличчі Лорі не залишилося й сліду, а сумовиті губи та очі опромінила співчутлива усмішка. Та от її увагу привернула фраза «нагло замордована» — і на обличчя знов набігла тінь тривоги. Від цих недобрих слів війнуло холодом, і лісова прогалина нараз утратила всю свою чарівливу невинність, а з-під маски дитячої пустотливості проступила жорстока мармиза чогось лиховісного.

Лорі здригнулася всім тілом, підвелася, відійшла трохи — тоді негайно повернулася назад і знову втупилася в ту недобру фразу.

Схрестивши руки на грудях, вона знову схилилася до могили, і її ясне чоло посуворішало. Вона вже точно знала, що тут, на цій галяві, діти грали у похорон, але хто, яка істота лежить під цим надгробком? Жінка вагалася, не знаючи, що їй робити. На мить її пальці стиснули лопатку, що лежала у кошику, та чи варто?.. Хай би що там лежало в могилі, воно однаково мертве, а вона водить дружбу з живим… Так і стояла Лорі над могилою, вагаючись…

Загалом день для ветеринара Ендрю Мак-Дьюї видався невдалим, і він повертався додому пізно та в кепському гуморі: у домі Моффата ще довелося чекати приїзду лікаря Стрейсея, який був старшим з двох тутешніх ескулапів, а потім разом з преподобним Педді вони давали свідчення поліції, бо були першими, хто виявив факт смерті старого сліпця.

Смерть Таммаса Моффата ні для кого не стала несподіванкою. Він мав вісімдесят шість років — поважний вік. Містер Стрейсей припустив, що серце старого не витримало напружених переживань, і згодом результати розтину підтвердили його здогад. Але Мак-Дьюї ці подробиці вже не цікавили. Вмер чоловік — і все, нема його; а міг би й жити, адже Мак-Дьюї врятував його пса, що заміняв старому очі, можна сказати, повернув його з того світу, здійснивши, як він сам зізнався, диво сучасної собачої хірургії. А Таммас пішов із життя, так про це не дізнавшись. Ну як тут будеш задоволений своїм жеребом, обставинами чи таким-от везінням (або що там ще в нас може бути!), котрі відводять тобі роль, протилежну юнацьким стремлінням: бути лікарем та зціляти людей.

І відчиняючи низеньку дерев’яну хвіртку перед будинком, і йдучи по вузенькій доріжці, замощеній кам’яною плиткою, він не переставав про це думати. Аж раптом, пройшовши половину доріжки, він зупинився як громом уражений, озирнувся навкруги, порився в кишенях, неначе щось забув, і спробував зібратися з думками. Та хоч убий, Мак-Дьюї так і не міг зрозуміти, що його мучило і чому він зупинився. Він не одразу зрозумів, у чому річ: його дочки Мері-Pya, яка зазвичай зустрічала батька на доріжці з рудою кішкою в руках і хвилями імбирного волосся на плечах, на доріжці не було.

І навіть коли Мак-Дьюї переступив поріг, ніхто не тупотів малими ніжками і не гукав радісно: «Тато! Тато!» Однак, зачувши з кухні запах їжі, він трохи піднісся духом, зайшов у дім, як слід умився після вулиці та пройшов до їдальні. І тут перед його очима відкрилося неймовірне видовище.

Мері-Pya сиділа за столом, що був накритий на двох. На дівчинці досі було жалобне вбрання, чи то радше сказати, чорна шаль місіс Мак-Кензі, намотана на пояс, і фіолетова павутинка вуалі, яка вкривала голову і плечі, мов накидка мадонни. На задньому плані, в отворі кухонних дверей, метушилася місіс Мак-Кензі. Судячи з брязкоту пічних дверцят і дзенькання каструльних кришок, процес приготування їжі був близький до завершення, і вечеря з хвилини на хвилину мала бути на столі. Коли до їдальні зайшов містер Мак-Дьюї, хатня робітниця переполохано визирнула з кухні — й негайно повернулася до своїх справ. Мері-Pya жодним чином не відреагувала на появу батька: вона й далі сиділа, дивлячись у порожнечу і склавши руки на колінах.

— Привіт, курчатко! — бадьоренько привітався містер Мак-Дьюї. — А це що за театр? Куди ти так убралася, га, Королево Ночі? — Обернувши до дівчинки бороду, він сказав: — Непогано, хоча після сьогоднішнього дня мені не до веселощів. Як ти подивишся на те, щоб скинути цей наряд, бо скоро вже вечеря?

Дівчинка звела очі і зміряла батька твердим незмигним поглядом, котрий проштрикував його і йшов кудись далі. І — ні пари з вуст.

У дверях вигулькнула місіс Мак-Кензі; її довге обличчя було занепокоєне.

— Мері-Руа! — гукнула вона. — Чому ти досі не привіталася з татом?

Дівчинка похитала головою (мовляв, знаю, що роблю). Тоді батько вирішив пожартувати, хоча момент і тема цього жарту були вибрані дуже невдало.

— Що сталося, дитино? Невже кішка пішла, прихопивши і твого язика?

Дві сльозини викотилися з очей Мері-Руа і поповзли по щоках. Дитяче личко скорчилося у гримасі, от-от готове розридатися. І нехай би вже вона плакала, тоді цей здоровань візьме доньку на руки, обійме її, пригорне, полоскоче її підборіддя, знайде втішне слово, і в теплому затишку знайомих рук від її новоявленої рішучості не залишиться й сліду; вона звіється, мов туман.

Та ці