Читати книгу - "Моє життя та праця, Генрі Форд"

Насамперед необхідно чітко усвідомити, що умови для високих зарплат створюються всередині самої фабрики. Якщо їх немає, то високої платні не буде і в розрахункових книжках. Не можна винайти систему, яка обходила б працю. Про це потурбувалася природа. Вона не наділила нас бездіяльними руками та ногами. Праця є в нашому житті основною умовою здоров’я, самоповаги та щастя. Вона не прокляття, а найбільше благословення. Сувора соціальна справедливість виникає винятково з чесної пра­ці. Хто багато створює, той багато приносить додому. Доб­рочинності немає місця в тарифному питанні. Робітник, який віддає підприємству всі свої сили, є для підприємства найціннішим. Але не можна вимагати від нього хорошої праці постійно без відповідної її оцінки. Робітник, який підходить до своєї буденної справи з таким відчуттям, що, незважаючи на всі його потуги, вона ніколи не в змозі дати йому достатньо коштів, аби позбавити його від нужди, то цей робітник і не в такому настрої, щоб добре виконувати свою роботу. Він сповнений страху та турбот, які шкодять його роботі.

І навпаки, коли робітник відчуває, що його справа не лише задовольняє його насущні потреби, але понад те дає йому можливість чогось навчити своїх хлопців і давати задоволення своїй дружині, тоді праця буде його добрим приятелем, і він віддасть їй усі свої сили. І це добре як для нього, так і для підприємства. У робітника, який не отримує певного задоволення від своєї справи, пропадає добра частина його платні.

Велика справа — наша щоденна праця. Робота — той наріжний камінь, на якому спочиває світ. У ній перебуває наша самоповага. І працедавець зобов’язаний викону­вати ще більше праці за свій робочий день, ніж його під­леглі. Підприємець, який серйозно ставиться до свого обов’язку перед світом, має бути і хорошим працівником. Він не сміє казати: «Я змушую працювати на себе стільки тисяч людей». Насправді справа виглядає так, що це він працює для тисяч людей. І чим краще працюють своєю чергою ці тисячі, тим енергійніше він має намагатися постачати на ринок їхню продукцію. Заробітна плата фіксується у вигляді певної суми, і це необхідно, щоб створити тверду основу для калькуляції. Платня, власне кажучи, є не що інше, як певна, наперед виплачувана част­ка прибутку. Часто, проте, наприкінці року виявляється, що може бути виплачена велика сума прибутку. У та­ко­му випадку вона мусить бути виплачена. Хто співпрацює на підприємстві, той має і право на частку прибутку чи то в формі пристойної платні, чи особливої винагороди. Цей принцип уже починає знаходити загаль­не ви­знання.

Тепер ми вже ставимо певну вимогу, щоб людському фактору в промисловому житті надавалося таке ж значення, як і матеріальному. І ми стоїмо на слушному шляху до здійснення цієї вимоги. Питання лише в тому, чи підемо ми правильним шляхом — шляхом, який збереже нам матеріальний бік, нашу теперішню опору, — або хибним, який відбере у нас усі плоди праці минулих років. Наше ділове життя становить наше національне буття, воно є дзеркалом економічного прогресу та створює нам наше становище серед народів. Ми не сміємо легковажно ризикувати ним. Чого нам бракує, то це уваги до людсько­го елемента в нашому діловому житті. І вирішення всієї проблеми полягає у визнанні товариських взаємин людей між собою. Поки кожна людина не є чимось самодостатнім і не може обійтися без якоїсь допомоги, ми не можемо відмовитися від цих товариський стосунків.

Це основні істини тарифного питання. Вся справа полягає лише в розподілі прибутку між працівниками.

Платня має покрити всі витрати по зобов’язаннях ро­бітника за межами фабрики; всередині фабрики вона опла­чує всю працю та думки, які дає робітник. Продуктивний робочий день є найбільш невичерпною золотою жилою, яка будь-коли була відкрита. Тому платня мала б щонайменше покривати витрати за всіма зовнішніми зобов’я­заннями робітника. Але вона мусить також позбавити його турботи про старість, коли він уже буде не здатен працювати та й, правду кажучи, не повинен більше працювати. Але для досягнення навіть цієї скромної мети промис­ловість має бути реорганізована за новою схемою виробництва, розподілу та винагороди, щоб залатати й дірки в кишенях тих осіб, які не займаються жодною продуктивною працею. Треба створити систему, яка не залежала б ні від доброї волі добродіїв, ні від злостивості его­їстичних працедавців. Але для цього потрібно виконати першу умо­ву, збудувати реальний фундамент.

Один день праці вимагає таких самих зусиль, скільки вартує бушель[4] пшениці — долар чи 2,5 долара, а тузин яєць — 12 чи 90 центів. Який вплив вони справляють на одиницю сили, потрібну людині для одного дня продуктивної праці?

Якби при цьому мова йшла лише про самого працівника, про витрати його власного утримання та прибутку, що справедливо йому належить, то все це було б вельми простим завданням. Але він не є відокремленим інди­ві­дом. Він водночас і громадянин, який вносить свою частку в добробут нації. Він глава сім’ї, можливо, батько дітей, і має зі свого заробітку навчити їх чомусь корисному. Ми повинні взяти до уваги всі ці обставини. Як оцінити й обчислити всі ті обов’язки з утримання будинку та сім’ї, які лежать у його щоденній праці? Ми платимо людині за її роботу: скільки повинна дати ця робота оселі, родині? Скільки йому самому як громадянину держави? Або як батькові? Чоловік виконує свою роботу на фабриці, а жін­ка — вдома. Фабрика має сплатити за обох. За яким принципом ми маємо розцінювати ці зобов’язання, пов’язані з обійстям і сім’єю, на сторінках нашої видаткової книги? Можливо, витрати працівника на його власне утримання мають бути вказані як «витрати», а робота з утримання житла та родини — як «надлишки» або «прибуток»? Або ж строго обчисляти зиск на підставі результатів його робочого дня, на підставі тієї готівки, що залишається після задоволення потреб його та його родини? Або ж усі ці приватні зобов’язання мають бути віднесені до витрат, а прихід має обчислюватися цілком незалежно від них? Іншими словами, після того, як трудар виконав свої зо­бов’язання щодо самого себе та сім’ї, після того, як він одягнув, прогодував, виховав і забезпечив їм переваги, відповідні до його життєвого рівня, чи має він ще й право на надлишки в формі заощаджень? І все це має лягати тягарем на розрахунки нашого робочого дня? Вважаю, що так! Бо в іншому випадку ми будемо мати перед очима жахливий образ дітей і матерів, приречених на раб­ську працю поза домом.

Усі ці питання вимагають точного дослідження й