Читати книгу - "Між фазами Місяця, Ендрю Мейн"

Родичів того, що лишилося в сухому дощоприймачі, щасливими, мабуть, не назвеш.

Вільям підігнав машину, аби прикрити мене від поліціянта. Я збираю вміст кубла у великі білі відра з-під фарби, які саме для цього й прихопив.

Доводиться тягнути руку до самого низу, аби зібрати якнайбільше. Навіть маленька четверта дистальна фаланга, кінчик мізинця, може містити ДНК жертви. А коли ще й ніготь на місці, можна дізнатися щось про вбивцю — якщо його цим нігтем подряпали.

Я особливо не роздивляюся, що кладу у відра. Надто зосереджений на тому, щоб поліціянт не підійшов і не почав розпитувати.

Як мені відомо, технічно я закон не порушую. Але коли виявиться, що я забрав у них важливі докази, мої дії можуть інтерпретувати інакше.

Самі, чорт забирай, винні, що я не вірю їхньому підходу. Огорожі можуть щось значити для людей, та для моїх приятелів-єнотів і песика місіс Ґрін це лиш ілюзорні конструкції.

Те, що Іграшковий Майстер убивав жертв на своєму подвір’ї, не означає, що всі вони залишились у його межах.

Безпринципний посмітюх, який мусить годувати молодняк усім, що тільки зможе знайти, не має почуттів до кісток та гнилої плоті людської дитини.

Розділ 32. Помилка вибірки

Вільям запропонував провести аналізи в нього, та мене не полишала думка про податківців чи службовців Управління боротьби з наркотиками, які можуть увірватися в будинок. Не хотілося б, аби під час рейду вони зустріли мене зі збільшувальним склом в одній руці й дитячим черепом в іншій.

Тому я вирішив орендувати апартаменти в LAX Marriott. Готельний номер — не ідеальне місце для судово-медичної експертизи, та в мене вже був досвід облаштування собі чистого приміщення в полі, і я сподівався, що зможу витягти те, що треба, не зіпсувавши зразки.

На випадок, якщо покоївка вирішить проігнорувати табличку «Не турбувати», поруч зі своїми зразками я повісив у номері ще одну: «Реквізит: не чіпати».

У місті, де вигадали CSI та NCIS[16] і зробили гнилу плоть убитих жертв буденним матеріалом лабораторій, таке виправдання буде цілком прийнятним.

Спершу я мав висипати вміст відер на клейонку, яку натягнув над столом, і розкласти його в підписані подвійні поліетиленові пакети.

Якщо знайдуться інші кістки, крім тієї стегнової, яку я встиг помітити, хотілося б, аби медичний експерт розумів, звідки що взялося, коли я віддам йому матеріал (звісно, анонімно).

По черзі дістаючи знахідки з відра, я споліскував їх у раковині очищеною водою і просіював бруд і землю, шукаючи нігті та крихітні вушні кісточки.

Зрозумівши, що процес украй тривалий та стомливий, Вільям поїхав додому. Коли я пояснював, як вивести розташування стічних труб із карти ґрунтів, він іще вдавав зацікавленість. Втратив я його, щойно завівся про віднаходження старих струмків і озер у кардинально зміненому ландшафті.

До третьої години ночі я ідентифікував усі окремі кістки з дощоприймача. Їх виявилось одинадцять. Майже всі — пальці.

Здається, матері-єнотисі вдалося вкрасти дитячу руку або ж, можливо, кілька різних пальців.

Була там іще стегнова кістка, а також кілька фрагментів гомілки й ліктьової кістки, хоча щодо останніх я не зовсім певен.

Сфотографувавши все на цифровий фотоапарат, за яким теоретично на мене не вийдуть, я почав екстракцію.

За допомогою дрібного ювелірного свердла і спеціального полімерного ущільнювача, аби не допустити забруднення киснем, узяв по три зразки кожного фрагмента, лишивши достатньо матеріалу, аби медичний експерт міг отримати його з іншої частини кістки.

Глибоко в душі хотілося розіграти Санджея — додати зразки ДНК із секвенції неандертальця в желатин і замінити ним десь кістковий мозок.

Розум підказував, що це найгірша ідея з усіх можливих. Я вирішив, що на сьогодні досить.

Я поклав свої контрольні зразки в холодильник з льодом, а решту спакував у термопакет. Затим зателефонував до кур’єрської служби, що спеціалізується на доставці цінних паперів, криміналістичної інформації, яку використовують розвідувальні органи, та накопичувачів із надто важливими даними, аби надсилати їх через інтернет чи звичайними службами на кшталт FedEx або UPS.

У вестибюлі мене зустрів чоловік середнього віку в костюмі зі шкіряною сумкою на плечі, і я передав йому пакунок.

За сім годин зразки опиняться в лабораторії у Вірджинії, і до кінця дня я отримаю результати. На щастя, я кілька разів став у пригоді власнику лабораторії, тож платити не доведеться. Аналізи там коштують стільки, що за ці гроші можна клонувати динозавра. Якщо поліція Лос-Анджелеса виступить із обвинуваченням, я попрошу рахунок і розмахуватиму ним у судді перед носом.

Результати аналізу ДНК не скажуть мені майже нічого такого, про що не дізналися б поліціянти. Втім, у нас є кілька особ­ливих тестів, що показують активні гени, а також виявляють метилювання й певні інші способи вираження ДНК. Усе, щоб отримати точніші дані про зовнішність жертв. Власне, це й була одна з головних причин існування лабораторії.

Старі добрі ланцюги ДНК можуть щось сказати про зовнішність, але є ще півдесятка факторів, які впливають на вираження генів. Коротше кажучи, більшість коду — це внутрішні дорожні інструкції, але деякі елементи ведуть і на поверхню.

Я вирішую трохи подрімати, доки мозок не встиг вигадати чергову неймовірну ідею, через яку мене запроторять до федеральної в’язниці й заборонять на гарматний постріл наближатися до мікроскопа.

Я так стомився, що, поринаючи в сон, навіть не помічаю запаху смерті.

Розділ 33. Сигнал тривоги

До того, як відкрили ДНК — молекулу, що слугує основним носієм генетичної інформації й самого життя, — спадковість була для біологів найбільшою таємницею. Від Дарвінових зябликів до Менделевих горошин ми припускали, що передачу батьківських рис дітям контролює якась невидима сила. Придивляючись, не бачили ніякої містичної сили, що диктувала свої умови, й дедалі більше усвідомлювали, що спадковість математична і часто дуже передбачувана.

Коли Вотсону та Кріку вдалося отримати з рентгенівської кристалографії досить багато корисної інформації й побачити зображення самої ДНК, у нас нарешті з’явився відсутній елемент. Втім, він сам по собі виявився таємницею. Ми сподівалися знайти прості фрагменти коду, які б визначали розум чи зріст, а натомість відкрили гени, які іноді з цими факторами пов’язані, а іноді, чорт би їх узяв, ні.

Виявилося, що ДНК — це не кулінарна книга, яку можна зрозуміти не напружуючись. Її величезні масиви скоріше нагадували неймовірно стислі інструкції чи комп’ютерний спагеті-код, сплетені разом на вимогу еволюції.

Нам вдалося знайти пояснення життя, яке не вимагало б дотику творця. Але, прибравши того, хто забезпечує порядок, втрачаєш і сам порядок.

Проглядаючи діаграми й результати аналізів першої послідовності ДНК, які мені надіслали поштою з лабораторії, я бачу лиш безладне, безсистемне зібрання інструкцій, із яких складається людське життя. Не всім здається, що ця майже випадкова схема є доказом дива, — втім, за такою логікою я б сказав, що кожна народжена жива істота — диво, а якщо всі ми — дива, значить, дивом не є ніхто з нас, інакше б це слово знецінилося. Життя або працює, або ні.

Це життя несвоєчасно обірвалося. Не через дефект його ДНК — а я вже знаю, що це був хлопчик, — а через ваду ДНК іншої людини або ж оточення.

Довжина теломер у ланцюгах ДНК показує, що жертві А було від семи до дванадцяти років. За умови відповідного внутрішньоутробного живлення — необов’язкового з огляду на те, яких саме дітей обирав Іграшковий Майстер, — він був приблизно середнього зросту. У нього є ген, який