Читати книгу - "Між фазами Місяця, Ендрю Мейн"

Що ж до етнічного походження — в нього є мутації різних груп. Домінує африканець, але трапляються й гени з Близького Сходу, Ірландії та Центральної Італії. Порівняно з предками, які були чистокровними африканцями, його шкіра була значно світлішою. Він має блакитну версію гена HERC2 та зелену — гена EYCL1, отже, очі в нього зелені.

Незвично, як на людину африканського походження, але з північноєвропейським корінням — не така вже й рідкість… Раптом на задвірках мого мозку щось починає привертати увагу.

Я відкриваю профіль жертви Б і проглядаю ДНК. Дуже схоже етнічне коріння, але в цьому випадку — ліванські та скандинавські гени. Що найцікавіше — у нього також блакитний HERC2 та зелений EYCL1.

Генетично ці дві жертви пов’язані мало. Шанси на те, що в них виявиться однаковий ген кольору очей…

Я відкриваю на комп’ютері фото Крістофера Бострома. Зелені очі! А що в Артіса? Його очі були сірими, ледь не срібними. Це винятково рідкісний ген. Точніше, комбінація генів, що включає ген OCA2, який ми досі не до кінця дослідили. Чергова деталь генетики, що не дає науковцям спокою. Одні гени, які відповідають за колір очей, працюють за чіткими правилами, інші контролюються факторами, яких ми ще не розуміємо.

Принаймні у трьох жертв Іграшкового Майстра були зелені чи сірі очі. А як щодо жертви В?

Генів, що відповідали б за зелені очі, немає. Натомість є дивна версія гену OCA2. Може, в кольорі його очей теж було щось незвичне?

Надто багато збігів, щоб їх ігнорувати. Я телефоную Санд­жею — в лабораторію поліції Лос-Анджелеса.

— Санджей, — відповідає він.

— Це Тео. Швиденьке запитання: ви отримали назад свої послідовності ДНК?

— Я думав, ми це вже обговорили.

— Я їх у вас не прошу. Мені лиш треба дещо перевірити. Чи, точніше, треба, щоб ви дещо для мене глянули…

— Гаразд. Та це має бути односторонньо. Добре?

Якийсь час чути лиш клацання його клавіатури.

— Що вас цікавить? Я відкрив перший файл.

— Перевірте HERC2 та зелений EYCL1. Знаєте, де їх шукати?

— Знайду. Так… зелені очі? Здається, зелені очі були у Крістофера Бострома, правда?

— Так. Були.

— Гм. Як і в жертви з цього першого файлу. Гадаєте, збіг?

— Саме це я й намагаюсь дізнатися. Гляньте наступну послідовність.

— Так. Гм… HERC2 та зелений EYCL1. Дивно…

Я відчуваю приплив адреналіну. Або він відкрив ті самі два зразки, що й я, або в чотирьох жертв були зелені очі.

— Гаразд. Тепер відкрийте наступну.

— Секунду. Поки що мені надіслали лиш вісім. Що ж, відкрив. Гм, ні. Коричневий HERC2.

— Добре. Можливо, це для нього не залізне правило, та гляньте решту.

— Гаразд, дивлюся четверту. Зелених очей немає. Перевіряю п’яту та шосту.

Минає хвилина.

— Більше збігів немає. Але все ж цікаво. Двоє зеленооких дітей.

— І Артіс. У нього сірі очі.

— У нашого чолов’яги свій смак. Сумнівів нема. Проблема в тому, що таких дітей тут небагато.

Слова Санджея наштовхують мене на думку.

— Секунду.

Я дещо перевіряю на комп’ютері, упевнюючись, що нічого не переплутав.

— У решти також є рідкісні варіації OCA2?

— Дайте глянути… хвилинку. Гм… так і є. Це справді… дуже дивно. У решти шести зразків схожі мутації. У всіх.

— Це тому що зелені очі — для нього не головне, — відповідаю я. Тепер у центрі уваги інший шматок головоломки.

— Стривайте, OCA2… за що він відповідає?

 — Багато за що. Та версія, на яку ви дивитесь, свідчить про одну дуже чітку і, певно, візуально найпомітнішу мутацію з усіх можливих: альбінізм.

Чути, як на іншому кінці лінії йому перехоплює подих.

— Нічого собі, — каже Санджей. — Я маю зателефонувати Чен. Як вам це вдалося?

— Вибачте, не можу сказати.

Я кладу слухавку, аби він повідомив своєму керівництву про великий прорив і можливість визначити, які зі справ зник­лих дітей можуть бути пов’язані з Іграшковим Майстром.

Якщо наш убивця продовжив свою справу деінде, це допоможе його знайти.

«Предокс» уже визначив, що хижак може діяти в Г’юстоні, Атланті, Денвері та Чикаго. Я програмую його на пошук за ключовими словами по альбінізму й кількох інших хворобах, які викликали б різку відмінність у зовнішності, — на кшталт рудого волосся в афроамериканця.

За годину, коли я продивляюся результати, у двері стукають.

— Не турбувати. Будь ласка! — вигукую я через плече. Я ще не спакував зібрані зразки. Їх слід якнайскоріше анонімно передати до лабораторії поліції Лос-Анджелеса.

Вдруге стукають значно гучніше.

— Заждіть.

Я підводжуся й босий, у самих джинсах та футболці, прямую до дверей.

На порозі переді мною стоїть детективка Чен та два поліціянти у формі. Вигляд у них не дуже щасливий.

Вона тицяє мені в обличчя аркуш паперу.

— У мене ордер на обшук цього приміщення, а також на ваш арешт, якщо буде знайдено доказ несанкціонованого втручання в розслідування.

Я мигцем озираюся на свою міні-лабораторію й рештки мертвих дітей, поки складені рядочками в пластикових пакетах.

Трясця.

Розділ 34. Слідство

Я сиджу за столом у кімнаті для допитів. Це не кімната для переговорів, позаяк столик надто маленький, а кільце, вкручене в стіну біля мене, вочевидь призначене для наручників.

Добре, хоч зараз мої руки вільні. Коли я востаннє був у кайданках, то опинився в машині, збитій з дороги людиною, яка жадала моєї смерті, й потім витратив кілька годин на лекцію про тонке мистецтво звільнення від наручників від хлопця з Остіна, який знімає на цю тему відео для YouTube. Крім того, вечорами я брав уроки самооборони у колишнього чемпіона зі змішаних бойових мистецтв, який вирішив вивчати медицину, й за це допоміг йому підготуватися до іспитів. Сподіваюся, ці знання залишаться теоретичними.

Чен та детектив поруч із нею, Рауль Авіла, сидять обабіч мене, і їхні наміри однозначні — принаймні якщо зважувати на серйозність, із якою вони їх виявляють. Та їхньої справжньої мотивації я поки не розумів.

Натомість розумію, що означає можливість так швидко отримати ордер на обшук. Вони на телефонному зв’язку з прокурором і дружнім суддею.

Ще я знаю, що коли востаннє опинявся в подібній ситуації, то не втримав рота на замку. І мене ледь не звинуватили у вбивстві.

Хоча сили світла та добра на моєму боці, наразі Чен цього не помічає. Вона хоче знати, звідки в мене зразки ДНК.

Я взяв їх із вулиці й маю напоготові пояснення, але мовчу. Відколи вона тицьнула мені в обличчя тим ордером, я не сказав ані слова, окрім: «Телефонний дзвінок».

— Докторе Крей, коли ви зібрали ці зразки? До того, як зателефонували на 911, чи після?

— Телефонний дзвінок.

— Якщо ми все прояснимо зараз, можливо, телефонний дзвінок вам і не знадобиться. Просто дайте відповідь на моє питання.

— Телефонний дзвінок, — повторюю я, цього разу дивлячись в об’єктив камери, що стежить за мною з кутка.

— Раніше ви охоче з нами співпрацювали. На жаль, ви проігнорували надані чіткі інструкції.

Я лиш витріщаюся кудись поміж детективів.

— Ви з ним поговоріть, — каже вона Авілі.

— Докторе Крей, нам украй важливо мати чіткий ланцюг доказів. Таке втручання може зруйнувати все наше розслідування, — каже Авіла.

— Телефонний дзвінок.

Хотілося б сказати, що мої зразки до їхнього ланцюга доказів ніяк не причетні