Читати книгу - "Згадаємо про нас, Дар'я Новицька"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Минуло кілька тижнів. Мелісса забирала Томаса з реабілітації. Він був проти пересування на візку, але правила не дозволяли вийти з клініки інакше. Перед виходом попрощавшись з лікарем і обережно підвівшись, Том поклав руку на плече дружині й, з усмішкою, зробив впевнені, але повільні, кроки на вулицю.
Біля дороги чекав великий мінівен, за кермом якого був Тед Мітчел.
— Здоров був, Фостере! — вигукнув лейтенант, заводячи двигун, коли Мел допомогла Тому сісти в салон.
— Привіт, Теде! Дякую, що не залишився осторонь.
— Відставити рожеві шмарклі, сержанте! — засміявся товариш, озирнувшись до нього. — Ти чому такий став сентиментальний?
— Мелодрам надивився разом з іншими пацієнтами, коли нічого було робити, — всміхнувся Том, беручи Мел за руку, яка сіла поруч із ним.
— Скоро будемо вдома, — лагідно промовила, з полегшенням видихаючи.
— Як учора минув суд?
— Адвокати Ліама затягують процес, а завідувачу загрожує лише звільнення, адже його провини не довели, бо не знайшли грошей, які могли свідчити, що він був у долі. Поки що звинувачення висунуті лише хірургу Джексону та Гріну. Днів за десять відбудеться повторне засідання.
— На наступне я поїду з тобою. Не відмовляй, — похитав головою, всміхаючись.
— Не буду, — притулилася щокою до його плеча, радіючи, що коханий нарешті буде поряд з нею.
Під'їжджаючи до будинку, Мел першою вийшла з машини, попросивши Теда допомогти Тому дійти до дверей. Швидко забігши в дім, зупинилася на порозі.
— Він удома! — тихо промовила й, почувши голоси чоловіків за спиною, відчинила двері.
Томас, притримуючись за Мітчела, дивився під ноги, аби не спіткнутися, адже м'язи були ще вкрай неслухняними. Раптово світло увімкнулося й звідусіль почали виходити родичі та друзі родини.
— Сюрприз! — закричали в один голос. — З поверненням додому!
Були присутні товариші з пожежної станції, батьки, які навідували їх кожного тижня, приїжджаючи із сусідніх міст, навіть Мартін Вільямс, якого врятував Том, сором'язливо всміхався, стоячи позаду всіх і тримаючи келих з шампанським. Він був не у формі, тому видавався геть юним хлопчиськом, у порівнянні з іншими чоловіками.
Томас на мить завмер, дивлячись на гостей, а потім усміхнувся й жестом покликав до себе Меліссу.
— Навіщо? — прошепотів на вухо, обіймаючи.
Мел відхилилася й, поглянувши у вічі, відповіла:
— Починаємо нове життя, — знизала плечима.
— Дякую, — ледь чутно сказав, притулившись губами до її чола.
Провівши його в кухню до стільниці, сама повернулася до Теда, аби подякувати за те, що він допоміг усіх забрати. Знадвору пролунали пожежні сирени. Томас, розгублено озирнувшись до вікна, напружився.
Звук наближався. Навпроти будинку зупинилося кілька пожежних машин. Вони сигналили й щось говорили гучним зв'язком.
— Сержанте Томасе Фостере! Служба порятунку штату Пенсильванія рада вітати вас! Сподіваємося на ваше скоріше одужання й повернення до виконання обов'язків начальника станції…
— Що?! — Том підвівся зі стільця й, зі здивуванням глянувши на Теда та Мел, застиг.
— Ходімо, друже!
Мітчел гукнув Мартіна й вони, підтримуючи Тома під руку, допомогли йому вийти на вулицю.
— Теде? Що за чортівня? — пробубонів до друга.
— Ти отримуєш нове звання та нову посаду, Томасе! — сміючись, пояснив Тед. — Я йду на пенсію.
— Чому? — обурився, зупиняючись на порозі та дивлячись на усміхнене обличчя товариша.
— Дослухався твоєї поради й помирився з дружиною. Тепер ми знову разом. Тому, хочу нарешті спокійного життя поряд з родиною.
Він перевів погляд, а Том озирнувся й побачив серед гостей колишню дружину Теда з донькою. Вона підняла келих у відповідь на усмішку чоловіка.
— Я радий за тебе! — Томас щиро обійняв Теда, стукаючи долонями по спині.
— На тебе чекають! — покликала Мел, вказуючи на дорогу, де стояли пожежники, які спеціально приїхали посеред зміни.
Коли він вийшов до них, Мелісса, зі щастям в очах, спостерігала за тим, з якою радістю та натхненням Том вітався з колегами. З яким ентузіазмом розповідав про лікування й про те, як було важко просто лежати та нічого не робити. Жарти й сміх линули знадвору.
Поки коханий відволікся, вона чемно запропонувала гостям вийти на заднє подвір'я для барбекю, а сама на хвилинку залишила їх, забігши на другий поверх і зачинившись у ванній кімнаті.
Дивлячись на своє відбиття у дзеркалі, мить роздивлялася блиск в очах і порожевілі щоки. Давно не бачила себе такою щасливою. Давно не відчувала себе такою… живою. Наче всі ці роки знаходилася у темряві, з якої не було виходу. А зараз, ніби знайшла чарівний ключ, який вивів на світло.
За вікном хиталися зелені дерева та яскраво пригрівало сонечко. Кілька секунд помилувавшись літньою погодою й забутим настроєм, якого не відчувала з часів втрати доньки, відкрила кран і вмилася холодною водою, аби прогнати слабкість. Списавши це на нервування та кількість різних емоцій, на секунду замислилася, а потім відкрила шухлядку, де зберігалися медикаменти. Серце зрадницьки швидко застукало в грудях…
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Згадаємо про нас, Дар'я Новицька», після закриття браузера.