Читати книгу - "ВІртуозна Гра, Оскар Бласт"

Розділ 17.6. Ембері

Першого Платон прикінчив, зненацька зіткнувшись із ним на розі вулиці. І це, чорт забирай, теж була Ембері! Але при зіткненні час ішов на секунди, бо супротивниця була напоготові, мала вже в руках лук зі стрілою на тятиві. Платонові довелося стрімко зреагувати й кинути ножем просто в серце дівчині. Знайомі блакитні очі згадувалися йому ще довго, бо вбивати ту, в яку закоханий, котру шукаєш і прагнеш зустріти й обійняти, яка завжди була поруч у віртуальних іграх і прикривала спину, на яку завжди міг покластися в складних ситуаціях – це було нестерпно, жахливо! Платон скрипів зубами від злості, підбираючи з землі та запихаючи в свою торбу трофейні речі того гравця, котрий теж чомусь обрав аватар Ембері.

Передовсім хлопець гнівався на організаторів гри, які придумали таку несподівану пастку саме для нього, Платона. Моральну пастку. Бо він змушений був переступати через себе, через свої почуття, знищуючи супротивників з рідним і коханим обличчям. Розумів, що це лише гра – але на душі було все одно паскудно.  

Після того, як він поглянув на карту і зафіксував вісім крапок, які були його потенційними ворогами, карта зненацька зникла. Хлопець лише похитав головою – все на цьому рівні здавалося підступним, незрозумілим. 

Тепер без карти він не знав, де знаходяться супротивники, але вони могли знати його місце перебування. Хоча, мабуть, теж не знали, бо другий гравець (ох, демон його забирай, теж у вигляді Ембері!) йшов вулицею села посередині дороги спокійно й упевнено, закутаний у магічну сферу, і не боявся стріл та магії. Платон знав таких героїв у грі – спеціально приманюють двійниками, а самі сидять у засідці. Тому він тихенько крався задвірками будинків, поки не вирахував, звідки йде підсилення чарівного клона... 

Практика віртуальних ігор дуже допомагала. Дні, навіть тижні, коли вони з Фоксом і Ембері не вилазили з віртуальних ігор, намагаючись пройти їх швидко і з найменшими витратами, давали свої результати: друзі стали майже непереможними.

Зараз у цій грі Платон був сам, але рефлекси все одно спрацьовували безвідмовно: бачиш ворога – одразу ж стріляй, бачиш магію – одразу ж став щит, натрапив на монстра – шукай його слабкі місця... 

Незабаром торба Платона поповнилася сімома трофейними інвентарними торбами, поглинувши їх, а зовні залишившись компактною та зручною. Хлопець відчув і прилив сил, рухи стали швидкими, м'язи налилися неймовірною силою, з’явилися навіть магічні особливості його персонажа: постійна навичка «Кам’яна шкіра» і повільна регенерація. Остання була дуже доречною, бо під час бійки з п’ятим гравцем Платон отримав ножем у плече, і тепер воно постійно нило, але, як він сподівався, поступово загоювалося. Все свідчило про зростання його персонажа у рівнях, але передивитися характеристики він не мав часу - потрібно було поспішати.

Останній гравець (гравчиня, і знову Ембері, трясця тим адмінам і геймдевелоперам!) засів десь конкретно у сховку й не з’являвся. Платон вже облазив усе село – а результату було нуль. Тому він вирішив повертатися до центру, щоб все-таки зрозуміти, що саме треба крафтити. Адже час ішов, у грі він провів уже майже три години. Ще був час до закінчення другого рівня Віртуозної Гри, то він і не дуже хвилювався, але потрібно було все-таки поспішати, під вечір мала завітати пані Гроса – а в нього і холодильник напівпорожній, і хоч трохи прибрати в квартирі не завадило б... 

З такими хазяйськими думками Платон прийшов знову до купи каміння, яке білою горою висилося на площі. Слово «Крафт!» ніде не поділося - сяяло і дратувало. 

- І що крафтити? Моє зілля чи ці каменюки? – вигукнув гнівно хлопець, спересердя кидаючи свою торбу під ноги, був роздратований і чомусь ображений.  

- Спочатку зілля, - почувся голос за спиною. 

Платон різко обернувся і завмер, бо просто йому в груди було направлено гостру стрілу, на кінчику якої зеленіла отрута: стріла була із спеціальних, смертельних – черконувши хоч трошки шкіру, викликала миттєву смерть у грі. 

Тятива у цієї гравчині була натягнута максимально, пальці трохи тремтіли, але впертий вираз обличчя свідчив – дівчина вистрілить, як тільки Платон зробить різкий рух.  

- Ти останній, - сказала вона втомлено. – Я вже змучилась бігати селом і вас виловлювати! Це знущання – змушувати мене знову і знову вбивати найкращого друга! Прощавай! Хто б ти там не був! 

- Ембері!!! Це я, Платон! Справжній! – закричав Платон, все зрозумівши і відчуваючи, що не встигає зупинити дівчину. 

Ембері здригнулася і її очі широко розплющилися від здивування і раптового усвідомлення того, що останній аватар і є її справжнім другом. Але стріла вже зірвалася з тятиви...